— Хлопці, — втрутилася Аделаїда, — а звідки ви знаєте про цю традицію? Я гадала, всі про неї давно забули.
— Яка традиція? — здивувався Сивий Ерік. — Жолудь собі та й жолудь. Красива річ, а ти в усьому шукаєш прихований сенс.
— Та ні, — замахав руками Натан, — щось таке справді було, у літописах, я читав… зараз не згадаю… щось про очищення і переродження… — Він засопів, потер пальцями скроні. — Намертво вивітрилося з голови, завтра вдома погляну.
— Слухайте, — сказав Стефан-Миколай, — не хочу видатися занудою, але взагалі-то мені вже час. Аделаїдо, ти як, наче теж збиралася? А ви, хлопці?
Мальки перезирнулися.
— А ми із ними на таксі, — сказала Марта. — Щоб напевне. Ніхто не заперечує?
Почалися прощання, обійми-поцілунки, чергові фоточки на пам’ять; нарешті Марта викликала машину, зачинила гараж. Мачусі не телефонувала, вона не повинна звітувати про кожен свій крок. Просто відправила смску: «Розвезу гостей і повернуся».
Вони сиділи на лавочці і чекали на таксі, мальки без угаву торохтіли про нове число своєї газети, і про пожежу в спортзалі, і про те, що вони в результаті зібрали макулатури більше за всіх — отже, всім класом підуть на «Битву за Конфетенбург».
— От я про кіно і напишу в газету, — цокотів Дрон. — А ту статтю… та не буду я її переписувати! Жук каже, що це непрофесійно. — (Жук по інший бік від Марти солідно так кивав і поправляв окуляри). — Начхати! А її у себе в дайрику викладу. У мене майже сто читачів постійних плюс іще щотижня кілька людей заходить. Нехай висить, правильно?
— Нехай висить, — погодилася Марта. — Слухайте, а чого ви зранку були такі намаха… кхм… занепокоєні? Паулю, вони мене до тебе тоді відправили за роз’ясненнями.
— Я не знаю, — сказав він спокійно. Подивився їй просто в очі, і було видно: не бреше. — Я ж говорив: воно не завжди від мене залежить. Тобто — анітрошки не залежить, якщо чесно. Але іноді я розумію. А іноді — ні. Просто попереджаю, якщо можу. Зазвичай справджується, іноді — ні.
Уточнювати, що саме він має на увазі, Марта не наважилася, тим більше — в арці вже совалася й миготіла фарами їхня машина.
Коли Пауль сказав водієві, що їм на Трьох Голів, Марта й бровою не повела. Зрештою, бувають збіги у житті, не кожен варто сприймати як знак.
Площа Трьох Голів була розташована в самому центрі старого міста. Тут стояв однойменний фонтан, страшненький, якщо чесно: із чаші стирчали велетенські загострені списи, на які, згідно з легендою, колись настромлювали голови здоланих ворогів. Три висіли там досі — ясна річ, металеві. З їхніх ротів із гучним хлюскотом била вода.
Раніше все це підсвічувалося ліхтарями, але сьогодні чомусь світив тільки один, дальній, біля громіздкого, схожого на комод Палацу праці та творчості. Пауль із батьком жили одразу за ним, у п’ятиповерховому будинку старого планування, із височенними, певно, стелями та просторими вікнами.
Марта розплатилася і вийшла разом із мальками. Збрехала їм, що потім викличе нову машину, а поки хоче пройтися.
— Хочете про щось поговорити, — здогадався Пауль. Або, подумала Марта, не здогадався. Знає.
— Так, на кілька слів. Хлопці, ви не проти?
Дрон із Жуком надто вже поквапливо захитали головами; напевно, все-таки трошки образилися.
— Ви не переживайте, — сказав Пауль, коли вони лишилися удвох. Над старим під’їздом висіла синювата лампочка у заґратованому ковпаці, ледь помітно гойдалася під вітром. Через це здавалося, ніби обличчя Пауля живе власним життям, риси були плинними, повсякчас змінювалися. — Я у батька грошей на подарунок не брав. Правда. Я ж розумію. Це ми самі… скинулися.
Ну от як воно взагалі виходить, подумала Марта. Чому у покидьків на кшталт Трюцшлера та Будари з’являються такі діти? Хіба це справедливо?!.
— Я про інше… — Вона прокашлялася. Напевно, не кращий час був для розпитувань, але вона мусила дізнатися. Сьогодні. Просто зараз. До розмови із Елізою. — Ці твої подряпини, Пауле… До речі, давай ти теж будеш до мене на «ти», гаразд?
Він кивнув. Дивився на неї й чекав.
— Твої подряпини, — повторила вона. — Це… це через батька?
Він похитав головою.
— Це від Фоксі. Мого собаки. Фоксі була ще зовсім маленькою. А її… — Лампочка метлялася туди-сюди, тіні повзли-перетікали, і Марта не помітила, коли в нього на щоці з’явилася перша сльоза. — Її забрали, як усіх. Доїти, ну, ви… ти знаєш, як воно буває. А повернули уже іншою. Зовсім іншою. І її довелося приспати. Я сам так вирішив, батько спершу був проти. Але… так було треба. Розумієш?