— Намагатимусь виправдати довіру, — в тон йому відповіла Марта.
Вони засміялися, тепер уже разом. Це було надзвичайне відчуття: сміятися разом із ним.
— Ну, добраніч, Марто, — сказав нарешті Віктор Вегнер. — Лягатиму, завтра рано вставати.
— І я теж скоро лягатиму, — збрехала вона. — Добраніч, пане Вегнере.
Ще раз огледілася — он там, вирішила, він міг би жити у тій кутовій, під дахом. Звідти ближче до зірок, а зранку добре видно старий годинник на вежі — все, що лишилося від ратуші. Він не б’є і не працює, але все одно згори напевно виглядає красиво, особливо на сході сонця, коли воно заливає позолотою стрілки.
Потім вона поглянула на власний годинник і, зітхнувши, ще раз зважила всі «за» і «проти».
Хоча що там було зважувати! Сьогодні її вечір, її ніч. Їй все вдасться. І відкладати на завтра не варто. Зрештою, їй же по дорозі!
Тож вона розвернулася і поспішила на кладовище.
— «Екстренне повідомлення, — бляшаним голосом бубонів приймач у будиночку сторожа. — На триста сімдесят другому році життя помер один із видатних громадян нашої країни, Ельфрік Румпельштільцхен. Ветеран трьох Пацючих воєн, кавалер всіх семи Кіноварних підв’язок, останні роки він був незмінним та незамінним міністром фінансів при нашому мудрому правителеві. Його талант, винахідливість, самовіддана вірність спільній справі давно вже стали легендами. Саме Ельфрік Румпельштільцхен спромігся всупереч усім економічним блокадам та іншим безглуздим викрутасам заморських держав наповнити нашу скарбницю дзвінкою монетою. Весь наш народ, весь уряд, кабінет міністрів і сам Головнокомандувач мовчки схиляють голови перед генієм покійного. Скорбота за ним лише згуртує нас у бажанні до переможного битися за наші світлі переконання та цінності, нести мир і процвітання невдячним сусідам. Із цим — переможемо!»
Приймач прокашлявся і провадив далі:
— «А тепер про інші новини. У зв’язку із переорієнтацією державної економіки у всіх областях країни тимчасово призупинено збирання та складування соломи. Надлишки заготовленої сировини поступово, за можливості, утилізуватимуться з метою розчищення складів. Що ж до посівної кампанії…»
— Ну от, — сказав інший, живий голос. — А я Гіппелю ще коли говорив. Попереджав. Та хто ж Міхала слухає? Що Міхал може розумного сказати, еге ж?
З-за будиночка вийшов, поправляючи штани, крихітний миршавий дідуганчик у сірій безрукавці. Поворушив носом, заплющивши очі. Смачно чхнув.
— О, — сказав. — От, правда.
Потім він помітив Мартину присутність і комічно здійняв брови:
— А ти, красуне, що тут загубила? На негру ти не схожа, на порохівницю теж.
Порохівницями та порохівниками звали клієнтів Губатого — тих, хто втирав у ясна «порох». Переважно це були хлопці й дівчата, усіляка там богема, типу творча молодь. Ніка півроку, ще до Йохана, зустрічалася із одним порохівником, тож Марта наслухалася про ту тусівку. Ширятися і ходити за натхненням на кладовище — спасибі, якось без неї.
А неграми називали негромантів та негроманток — тих, хто намагався за знайденими у мережі посібниками, нібито сканами із давніх манускриптів і тому подібною дурнею повертати життя мертвим. Ці були, в принципі, безпечні: могили не розкопували, у склепах труни не розкривали. Влаштовувалися поряд, креслили черепашачим кігтем на землі чи крейдою на підлозі склепів дуже могутні та вкрай таємничі символи, спалювали клоччя павутини, шерсть морських свинок, кокони бражників, читали вголос віршики без ритму і сенсу, плювали на долоню, потім втирали слину собі у лоба і погойдувалися, заплющивши очі. Одного разу Чепурун із Еріком і Натаном вирішили простежити за такими; причаїлися неподалік, а потім шугонули у найвідповідальнішу мить. Негри такого драпака давали, що ледве не вивернули кілька давніх пам’ятників.
— Я, — сказала сторожеві Марта, — до батька.
Старенький крякнув, виструнчився і нащось розправив рідесенькі вусики над верхньою губою.
— Авжеж, — кивнув. — І де він лежить? Ти зачекай, я збігаю по ліхтар і проведу. Хоча час, скажемо відверто, ти обрала не найкращий. Але… розумію, я за ці роки різного набачився й наслухався. Нещодавно?.. Рідні хоч лишилися?
Говорив він із таким собі рутинним співчуттям, навіть без особливої цікавості. Просто людині вночі на чергуванні нудно, а тут оказія.
— Ви не зрозуміли, — ввічливо сказала Марта. — Мій батько працює на нічній зміні, у пана Гіппеля.