— Тобто, ти не знав, чим займатимешся?
Він розсміявся механічним, порожнім сміхом. Немов радіоприймач, якби той умів сміятися.
— Звичайно, знав. І Еліза знала. Та багато хто тут знає, таке не приховаєш. Але це такі хитрощі, розумієш. Прийом, викрутас. Офіційно ми не втручаємося. Нас узагалі там немає — офіційно.
Марта чомусь пригадала, як дивно розмовляла із нею сьогодні бабуся Дорота. І ці її довгі паузи перед відповідями на звичайнісінькі питання…
— Тобто, — сказала Марта, — ти воював за рікою. Не просто водив машини. Стріляв. Ти стріляв, тату?
Він розвів руками. Тепер Марта помітила цяточку в нього на грудях, ліворуч. Крихітну, але іще ввечері, коли сиділи за столом, сорочка була чистою.
— В мене стріляли, я стріляв. Зазвичай мені щастило, я взагалі везучий. І реакція у мене гарна. Але одного разу, бачиш, підвела.
— Тобто, ти… вони… Тебе що… вбили?
Він усміхнувся ширше.
«Викрутас», згадала Марта. «Прийом». «Хитрість».
— Не можна, — сказав батько, — вбити тих, кого там офіційно не було. Є сили могутніші за кулі. Могутніші за смерть.
Він зробив крок до неї, простягнув руку:
— От, перевір сама, не бійся. Температура у мене трошки нижча, ніж у звичайної людини, мені не обов’язково дихати, але у всьому іншому — це я. Нічого не змінилося, Марто.
По суті — нічого.
— Ти стріляв, — сказав хтось чужий її голосом. — Ти був там і стріляв. У людей.
— У песиголовців, Марто! Вони не люди. Якби ти тільки бачила!..
— У людей, — сухо повторив цей хтось чужий. — У маминих співвітчизників. У тих, хто живе поряд із бабусею Доротою. Може, і у бабусю Дороту? Якби тобі трапилася бабуся Дорота, чи ти стріляв би й у неї? Якби тобі за це заплатили? Якби це були по-справжньому великі гроші — ти би вистрелив?
Він, здається, щось намагався сказати, але Марта не слухала.
— Це дуже смішний викрутас, тату. Кинути нас на півроку і поїхати типу на заробітки. За великими грошима, еге ж? Напевно, задля мене та Елізи? Слухай, а у скількох треба було вистрелити, щоб я наступного року вчилася в універі? Може, мені теж?.. З’їжджу, зароблю сама. За літо, на канікулах? Я поки не вмію — то ти мені покажеш. І Елізу із собою візьмемо: сімейний бізнес, знай наших! Заразом провідаємо бабусю Дороту. Ну, чого ти мовчиш?! Ти ж мертвий, а не німий! Давай, скажи щось, давай, давай, давай!..
Він усе-таки підійшов до неї і обійняв, здається, продовжуючи щось говорити. Просто вона не чула.
Але і не намагалася відштовхнути. Стояла так кілька секунд, з усіх сил стримуючись, щоб не пробилося назовні те, що розривало її зсередини.
Не сльози, ні. І не сором.
Сліпа, білосніжна лють, бажання зробити йому боляче — точніше, повернути той біль, якого зараз завдав їй батько.
Аж раптом він здригнувся і відсахнувся з гортанним, хрипким криком.
Не зуміла, подумала Марта. Не стримала.
Батько дивився на неї враженим поглядом, обличчя спотворилося, наче це було не обличчя, а маска з тіста, по якому раптом мазанули невидимою п’ятірнею. Пальцями він торкнувся вилоги своєї сорочки — і з шипінням відсмикнув їх. Тепер там була не тільки цяточка, але й навскісний, V-подібний слід, що розходився від грудей вгору, до шиї.
Лише зараз вона відчула жар у себе на шкірі, потяглася і висмикнула назовні дрібничку, про яку абсолютно забула.
Подарунок мальків. Звичайний жолудь на срібному ланцюжку.
На ланцюжку, який пропалив батькові сорочку і, здається, залишив слід на шкірі.
— Що це? Звідки воно в тебе? — запитав він розгублено. Розстібнув ґудзики, провів пучками пальців по опіку. — Боляче, — сказав із дитячою якоюсь образою. Обличчя в нього стало таким, як було за мить до цього. — Сильно пече, я вже давно не відчував нічого такого… крім, може, голоду… тоді, ще до яблук.
Вона позадкувала, не випускаючи з рук ланцюжка. Тримала перед собою обома руками, хоча це було і не надто зручно.
— Хто ти? — прошепотіла. — Якщо ти просто помер, чому… чому це?.. — Вона кивнула підборіддям на його шрам, що вже почав чорнішати.
І от тоді батько розповів усе. Все до кінця.
Додому її відправили на машині, Гіппель сам узявся відвезти. Дорогою йому тисячу разів телефонували, але він скидав дзвінки.
Почалася злива, і вулиці лежали порожні, темні, лише у підворіттях час від часу маячили чиїсь тіні. Найчастіше — схожі на людей, але не завжди тільки на них.
— Це диво, — сказав зрештою Гіппель. — Якщо лишити за дужками, чому він поїхав… І решту всього… те, що він вцілів, — це диво, Марто.