Вона мовчала і дивилася просто перед собою.
— Попереду важкі часи, Марто, — навіщось додав Гіппель. — Але ти не переймайся, принаймні яблука ми йому діставатимемо. Якщо не цей чмошник Будара, то я по своїх каналах. Ми своїх не кидаємо, Марто. А на час повні, у найважчі для нього ночі, батько житиме у мене. Себто — на кладовищі, я уже домовився із Міхалом. Підмінятиме його. До цього просто треба звикнути, Марто. Хочеш правду? — він поквапом розвернувся до неї. Марта смикнула плечем, і Гіппель, ясна річ, розцінив це як згоду. — Мені й самому було спершу трохи моторошно… ну, коли дізнався. Ми ж усе за газетами, фільмами… осикові кілки, срібло, розп’яття, кривава дієта — класичний набір, еге ж? Але це дурниці, Марто. Це як про хворих піноккіозом чи синдромом Дуліттла всі думають бозна-що. А вони звичайні люди. І він звичайна людина, просто от вскочив у халепу. А ще він мій друг. І твій батько. Розумієш? Певно, треба було розказати тобі раніше — і про заробітки, і про інше, просто ми всі любимо тебе, Марто. Ми тебе берегли… може, і не варто так, ти вже вибач.
— Та нічого, — сказала Марта. — Вам нема за що вибачатися. Якщо по-чесному, я, мабуть, завжди знала, навіщо він поїхав. Просто не хотіла собі в цьому зізнатися.
Вони зупинились у дворі, знову задзеленчав телефон.
— Принаймні, — сказав Гіппель, — він повернувся. Це найголовніше.
— Так, — відповіла Марта. — Він повернувся.
Телефон дзеленчав без упину.
— Вибач, — прошепотів Гіппель. — Це мер, уже вчетверте. Треба відповісти. — І вже іншим тоном: — Доброї ночі, пане Баутц, перепрошую, що не одразу взяв слухавку…
Він простягнув їй парасольку, але Марта похитала головою, не велика пані, вам потрібніше, — і вискочила надвір. Тут іти було два кроки, нема про що говорити.
Вимокла, звичайно, як хлющ. Еліза негайно відправила її у душ, налила чаю і розстелила ліжко. Сама досі не лягала, чекала. І жодним словом не дорікнула.
Тільки побажала уже з-за дверей доброї ночі. Марті навіть на хвилинку здалося, що це не Еліза там, а мама; дурниця яка, адже їхні голоси сплутати неможливо.
Перед сном вона зняла рушник, щоби просушити волосся, — і зойкнула. Коли милася, воно ще було того, попереднього кольору, а от тепер знову стало жовтим, навіть злегка ніби мерехтіло у темряві.
Пшеничне волосся. Подарунок, який залишив їй мертвий дракон. Його мітка.
Епілог
Три волосинки
А вночі їй наснилося, що батько грає на флейті. Він сидів у сторожці Міхала, на столі перед батьком стояв змієголовий глечик. Батько прикладав флейту до губів, перебирав пальцями, але голос її бринів нечітко, наче транслювався у мережі й зв’язок увесь час переривався.
Марта слухала і згадувала-уявляла собі те, про що він розповів їй сьогодні на цвинтарі. І те, про що не розповів, — теж.
Якоїсь миті вона наче опинилася у тілі батька. Її везли в темному, холодному фургоні, де було напхом напхано таких самих, як він-вона. Тіла лежали на ношах, а ноші було зафіксовано на стелажах: у кілька ярусів, від підлоги до стелі. На обличчя Марти крапало чимось в’язким. Сльози, подумала вона, чиїсь сльози.
Везли довго, і Марта точно знала, що зовні зараз ніч і вони в’їхали до міста. Потім почула дзвони. Не тривожні — просто дзвони, які викарбовували чергову годину.
Фура задвигтіла, затряслася. «Їдемо бруківкою, — сказав хтось. — Уже майже на місці».
Але минуло півгодини, не менше, коли нарешті стали. Бряцнули засуви, прочинилися двері, все довкруг затопило білим, мертвим світлом. Уздовж стелажів пішли якісь люди у формі, біля їхніх ніг рухалися кремезні, волохаті тіні, рвалися з повідців. Люди смикали їх, світили ліхтариками в обличчя тих, хто лежав на ношах, тицяли навіщось палицями під ребра — не боляче, просто перевіряли. Ще би, подумала Марта, п’яти почали лоскотати.
Зовні тим часом відбувався якийсь рух. Нарешті ці, у формі, заходилися брати ноші, витягати і щось там з ними робити. Іноді повертали, іноді ні.
Коли дійшла черга до Марти, її теж винесли, але відставили убік, туди, де вже чекали інші ноші, й чимало. Вона лежала, трохи схиливши голову, тож бачила усе. Дивну фігуру, намальовану просто на асфальті, підсвічники по краях, із патьоками воску та яскравими свічками. Бачила, як, витягнувши із кліток, підносили до чаші чергові живі ще тільця. Кліток було багато, у повітрі плавав пряний сморід звіринця.
Потім зненацька запахло лимоном. Ці, у формі, розступилися і взагалі якось виструнчилися. Навіть тіні втихомирилися й уже не смикали повідці.