Марта почула цок-цок-цокання. Наче йшов козел чи віслючок, але це, звичайно ж, був ніякий не віслючок. Це шкутильгав чоловічок у підбитих височенних чоботях. Зросту не вищого за Жучиний чи Паулів, але ж перед Мартою стояв не хлопчик, а дорослий чоловік. У сірому мундирі, запнутому на всі ґудзики; із широченною зелено-плямистою стрічкою для відзнак, на якій висіли сім орденів Кіноварної підв’язки — а на додачу ще й восьмий, унікальний, діамантовий. Обличчя чоловічка було геть невиразним: якби не його зріст і не стрічка з орденами, Марта, певно, не впізнала би його, навіть зіткнувшись ніс у ніс.
Утім, ні, була ще одна риса, яка не одразу впадала в око — натомість потім намертво врізалася у пам’ять. На голові в чоловічка заклякла пригладжена, пласкувата чорна перука, але крізь неї назовні пробивалися три волосинки. І волосинки ці були не чорні, а криваво-червоні, аж злегка світилися у темряві.
Час від часу чоловічок машинально змахував рукою, наче хотів пригладити ці волосинки, але одразу ж стискав долоню в кулачок і кривився. Він узагалі рухався смикано, по-пташиному, і голову схиляв так само: трохи набік, блискаючи темним оком.
— Ці? — запитав чоловічок, зупинившись перед Мартою. Хтось із почету кивнув і замимрив, мовляв, так, даруйте премилосердно, однак знову потребуємо вашого безпосереднього втручання. Простий ритуал тут не працює; от, наприклад, це в нас ветеран, надто, бачте, досвідчений, напевно, щось таке було у нього в минулому. Та ви й самі знаєте, адже ми з такими кілька разів уже стикалися.
Він стояв і дивився, злегка погойдуючись із п’ятки на носок, заклавши руку за лацкан мундира.
— Лимон, — наказав зрештою. Йому подали лимон, одразу при ньому й нарізали, встромили в один із шматочків вишукану двозубу виделочку. Чоловічок узяв її двома пальцями, ворухнув ніздрями, потім поклав шматочок на язик і заходився жувати, не відводячи погляду від Марти.
Це тривало півхвилини, чоловічок жував та жував — аж раптом нахилився і плюнув Марті в обличчя. Розтер слину по лобі й щоках, пальці в нього були холодні й липкі, із довгими нігтями, які лишали на шкірі ранки.
— Ніхто, — повчально сказав чоловічок, — ніхто не сміє помирати, якщо ми йому заборонили. І ніхто не помиратиме. Навіть якщо його було вбито.
Він рушив далі, а Марту наче щось висмикнуло назовні, вона здійнялася над тілом батька і побачила, що весь майдан, увесь двір заповнений такими самими ношами. На них лежали постаті, іноді без руки чи ноги, чи із дивними обрисами тіл, наче їх складали із різних, не сумісних частин. Чоловічок простував собі уздовж цих нескінченних рядів, почет плентався за ним, час від часу подаючи нові шматочки лимона. А він зупинявся біля кожних нош. Жував. Плював у наступне обличчя. Розтирав долонею слину по лобі та щоках. Ішов далі.
Лише раз він зупинився на півдорозі. Застиг, вивернувши раптом свою худесеньку шию, і поглянув нагору, просто туди, звідки стежила за ним Марта.
І лише тоді вона вперше за весь сон по-справжньому перелякалася. Вона шарпонулася геть звідси — і сама не зрозуміла, як опинилася високо-високо над Ортинськом. Так само була ніч, але — Марта знала це — нинішня, а не тодішня ніч. Вона летіла над містом і бачила Недовжець та Меженицю, і краєчок чорного, вологого лісу, і дороги, й будинки, а у будинках — людей, що спали. Вона бачила, як куйовдяться у своїх ліжечках мальки-журики, як смикаються із кожною чистою нотою, видобутою батьком із флейти. Як сни їхні клубочаться, спалахують смарагдовими прожилками, чи — починають обертатися, немов крихітні вихори.
Марта знала, що на ранок всі вони забудуть про ці сни. І знала, що це дуже, дуже погано і небезпечно.
А потім їй наснилися песиголовці. Не ті, кого вона знала колись, — інші. Ті, хто жив тепер за рікою. Ті, з якими стикався батько. Страшні. Хитрі. Чужі.
Марта не мала жодного сумніву, що це вони, але не могла як слід розгледіти ані обличчя, ані постаті. Просто розмиті силуети в тумані.
Вона ще не знала, що цей сон повертатиметься до неї знову і знову. Знову і знову Марта намагатиметься роздивитись їхні обличчя. Щоразу — марно.
І так — аж до того дня, коли песиголовці з’являться у місті.
7.09.14–16.05.15 р., Київ