І перш ніж Марту прорвало, мачуха звернула ліворуч, там був такий закуток, із куцою пальмою в діжечці та двома сірими банкетками, на одній заспокоював зарюмсану дівчину лікар із козлячою борідкою, а на сусідній сидів батько, сидів, простягнувши ноги, спершись спиною на стіну і закривши очі. Він був геть блідий, під очима мішки, щоки і лоб у якихось подряпинах, чи що, — але це був він, живий, подумала Марта розгублено, живий же! — і тут він поглянув на неї, наче із подивом, немовби й не очікував тут побачити, і запитав:
— Марто, що у тебе із волоссям?
Лише тоді вона помітила, що бгає в руках запорошену панаму. І побачила у дзеркалі, яке висіло поряд із пальмою, своє волосся — не каштанове, як раніше, а золотаве, пшеничне, про яке завжди мріяла.
Несподіваний подарунок дракона.
Розділ 2
Глечик і флейта
— Нічогенький такий колір, — сказала Ніка. — В принципі, тобі пасує. Але раніше ти ж не… а, зажди, дай вгадаю: закохалася, так? І хто він? А я от, знаєш, із Йоханом посварилася. Бо він нікчема. І думає лише про свій футбол, ні про що інше.
Вони йшли лунким, сірим подвір’ям, Марта крадькома позіхала, дивилася на малечу. Першачки крокували зосереджено, всі в однакових костюмчиках, лише ранці були строкаті, глянцеві, рипливі. Гримнув дзвоник — і карапузи рвонули навперейми, немов це не дзвоник, а сирена повітряної тривоги.
— І головне — він сам розуміє, що жодного шансу. Нікуди його не візьмуть. Он і кращих не беруть, а йому ж до кращих… Та менше з тим, розказуй, що в тебе? Хто він? Я його знаю? Невже Стефан-Миколай?! А казала «друзі, друзі»… Ой, глянь! — Вона тицьнула Марту мініатюрним ліктиком, а іншою рукою вже поправляла зачіску. — Здається, той новий фізкультурник. Я гадала, Вакенродер візьме якогось старезного мухомора.
— Навряд, — сказала Марта. — Я його вчора бачила у лікарні… себто, цього юнака. Не схожий на фізкультурника.
— Ну так, — пхикнула Ніка. — Якщо в лікарні — значить, уже й не фізкультурник! Поглянь, як іде. І куди? Ну власне, до спортзалу!
Звідси, з вулиці, видно було не дуже, але стрункий юнак справді прямував у бік спортзалу. Й одягнений був не так козирно, як учора.
Ніка пришвидшила крок, і Марта поквапилася за нею. Юнак Марту не цікавив, але аж так запізнюватися на істрік не хотілося. Пані Фліпчак славилася характером не сказати б лихим, але мінливим і несамовитим. А насамперед — своєю підозріливістю.
— Бачу, влітку багато хто підхопив вибіркову глухоту. Дзвоник, наприклад, вони не чують. — Фліпчак пройшлася уздовж стіни — невисока, дебела, круглолиця і круглотіла. Окуляри не погойдувалися — надійно лежали в неї на грудях, і лише два ланцюжки за кожним рухом трохи ворушилися, наче змійки із тьмяною лускою. — Тому нагадаю — і сподіваюся, це всі почують: у вас останній рік, попереду тести. Від того, як ви їх складете, залежить ваше найближче майбутнє. А щоби їх скласти як слід, вам доведеться дуже постаратися, особливо декому.
Ніка, яка так і не встигла роздивитись загадкового фізкультурника (але, очевидно, вже втюхалася в нього по самісінькі вуха), скривила личко. Розкривши зошит, вона розмальовувала аркуш, намічаючи очі, чубчик, лінію вуст… Тільки людина із неабиякою уявою вирішила би, що Ніка зараз непокоїться з приводу майбутніх тестів.
— Наприкінці уроку, — сказала Фліпчак, — проведемо контрольну. Подивимось, що лишилося у ваших головах після канікул. А поки розгортайте зошити і пишіть: четверте вересня, урок перший, тема — давня історія Нижнього Ортинська.
Вона знову пройшлася вздовж стіни. Уроки істріку проходили, ясна річ, у шкільному музеї історії рідного ж краю, стільці й парти тулилися тут між макетами перших поселень, муляжами шоломів та мечів, шматком давнього човна й іншим мотлохом. На стінах висіли план-схема Ортинського городища, вовча шкура і герб міста, добровільно збитий з брами ортинчанами, коли вони — одностайно, авжеж, — захотіли перейти під крило Великого Червозмія…
Тут було задушливо і всюди лежала пилюка, і, скільки б Марта не намагалася, вона неодмінно зачіпала щось ліктем або сумкою. А от дебела пані Фліпчак рухалася плавно, немов лише їй помітними рейками. І говорила вона наче не зі свого голосу, а просто от вмикала плеєр — і транслювала.
— …наше велике місто було вузловим центром, в якому сходилися кілька торговельних шляхів. І друзі, й вороги поважали наших предків, і навіть песиголовці, які раніше мешкали на цих землях, визнавали…