Її слухали недбало: Артурчик перешіптувався із Чепуруном, Стефан-Миколай рвучкими, розгонистими рухами креслив щось у робочому зошиті, Дана дивилася на нього зі щенячою закоханістю, Урсула гортала під партою «Світ подіуму», Конрад потай милувався її колінцями… Усе це було бачено-перебачено, та й внутрішній плеєр пані Фліпчак лише з року в рік ускладнював одну й ту саму історію новими подробицями.
Якщо хтось і слухав урок із подивом, то це Аделаїда. Струнка, тендітна, із виточеною шиєю й порцеляновими руками, у хмарині чорного волосся, вона завжди сиділа за першою партою. Завжди акуратно вела записи. Вчасно здавала контрольні, з радістю поступалася іншим можливістю чергувати на поверсі — аби лиш не пропустити наступний урок.
«Ельфійка чи інопланетянка, кажу тобі! — хмикав Стефан-Миколай. — Таких давно уже в цьому світі не продукують: визнано непотрібними й відбраковано».
Але і він, і Марта, й усі інші в класі знали: саме таких у світі чимало. І щороку знаходять нових. Одні після повернення до нормального життя вкрай швидко вигоряють, за лічені години перетворюються на старих, немічних людей. Інші намагаються жити, наче нічого й не сталося. Але по-справжньому повертаються хіба одиниці.
Бо якщо вже тебе накрило магічним градом, коли падав дракон, — це наче ти втратив руку чи ногу: назавжди, без жодної надії на зцілення. Власне, деякі якраз втрачали руки-ноги, а бувало — перетворювалися на гігантських хробаків, на ропух із людськими головами, ставали блідим малюнком на стіні, віддзеркаленням у люстерку, оберталися на камінь, розпадалися на сотні різнокольорових кульок, на метеликів чи дрімлюг…
Аделаїді Штейнер, взагалі-то, пощастило. П’ятиповерхівку, в якій вона жила, зачепило по дотичній — і кілька квартир просто випали із цього часопростору. А повернулися за півсотні років — точніше, повернулися люди: опинилися в чужих домівках, у чужих ліжках, чи на столах, чи у ванній, от мить тому не було — і прошу ласкаво. Майже всі одразу й загинули: від шоку після переходу чи від фізичних травм. Аделаїда ж, коли її дім накрило, спала, і батьки її теж спали — і сплячі всі вони повернулися назад. Їх добудилися тільки через місяць. Як змогли, адаптували до сучасного життя. Призначили пенсію. Влаштували на роботу дорослих, знайшли школу для Аделаїди. Так поглянеш: звичайна сучасна сім’я, нічого особливого.
От лише жили вони наче не зараз, а тоді, півстоліття тому. Скільки Марта не читала різних книжок про подорожі у часі — в жодній не йшлося про те, що люди просто виявляються не здатними усвідомити, прийняти всю цю величезную різницю між «тепер» і «колись». Сім’я Аделаїди чесно намагалася. Але якщо, наприклад, людина фізично не здатна розрізняти той чи інший колір, толку від тих намагань…
Марта навіть не знала, співчувати Аделаїді чи заздрити. Зрештою, та ж не була ні несповна розуму, ні інвалідом. Розмовляла як всі, ходила по магазинах і в кіно, читала книжки, вчила уроки, брови вищипувала, закохувалася. Просто нинішній світ вдирався в її власний якимись окремими фрагментами, фразочками, неоковирностями. З одними Аделаїда мирилася, іншим щоразу по-дитячому дивувалася.
— Пані Фліпчак! А хіба песиголовці не з’явилися зовсім нещодавно? У мій час їх взагалі вважали вигадкою — як єдинорогів, тролів, упирів…
Спершу із Аделаїдою сперечалися, намагалися їй щось довести, але зрештою навіть пан Штоц здався.
— Це за результатами нових наукових досліджень, Штейнер. Найновіших. Археологічні розкопки, предмети матеріальної культури… — Фліпчак відкашлялася й навіщось вдягнула окуляри. — Тож, повертаючись до…
Тамара Кадиш, яка весь урок сиділа із дивним виразом обличчя, раптом ляснула зошитом:
— «Археологічні розкопки»?! Господи! Просто їдеш за річку, перетинаєш кордон — і маєш! Тут-таки, під боком, без усяких досліджень! Наче ви не знаєте!.. Наче ви всі не знаєте!
Клас мовчав. Навіть Урсула відволіклася від останніх віянь моди.
Звичайно, всі знали. Але пояснювати це Аделаїді — який сенс? І чого б це раптом Тамарі визвірятися на Фліпчак?
— От курка, — прошепотів у Марти за спиною Артурчик Цукор-Сіль.
— Геть шизанулася, — підтримав його Вухастий Клаус. — Зараз Фліпчак роззявить пащеку, матимемо.
— Кадиш, — сказала пані Фліпчак. Вона зняла окуляри, із подивом покрутила в руках, знову посадила на ніс і поглянула не на Тамару, а навіщось саме на Марту. — Кадиш, зроби ласку, — промовила істрічка тихим голосом, — іди до вчительської і зачекай там на мене. Якщо запитають, скажеш — я відправила.