Іван дивиться на небо, але там немає Бога. Зірки тріщать від морозу.
Невідомо звідки Іван довідався про босоркиню. Невідомо хто підказав йому, що босоркиня живе в скельних ущелинах на Корнутах, на горбі Магури, і що для того, аби її прикликати, треба на пласкому камені відтяти голову дволітньому когутові, бо босоркині до крові дуже ласі. Відомо, що як увійти до укладу із відьмою — такою, що в майбутнє зазирає, такою, що небажані плоди скидає, такою, що молоко в корів та жінок краде, — то це те саме, що підписати угоду із чортами: наприкінці матимеш лише смуток та страх. Але коли Когоричка з дня на день бліднішає, гасне, коли витікає з неї життя, коли Бог-Спаситель мовчить на темному небі й не відповідає на молитви, Іван вибирає найгарнішого півня та в морозний вечір іде на Корнути.
Коли він доходить до лісу на магурському стоку, поміж рогатими скелями, від яких Корнути беруть свою назву[13], півень починає кукурікати та неспокійно вертітися, ніби щось передчуваючи. Хлопець тулить його до себе, шепоче та гладить, мовби це Когоричка в його обіймах. Ліс спить під сніговим капелюхом, і лише рипіння снігу під валянками Івана будить тишу.
Плаский камінь на верхівці гори позначений темними смугами та патьоками. Іван обережно кладе когута на скелю та — хрррах — одним рухом відтинає йому голову. Тулуб відстрибує, тріпочучи крилами, прискає кров’ю, булькотить ґелґанням з нижнього горла, а очі голови кілька разів ще блимають, перш ніж у них гасне життя.
Коли Іван підводить погляд, босоркиня вже сидить по той бік каменя, зігнута, в якомусь лахмітті, схожа на сову й напевне не більша за ту. Хапає півнячу голову сукатими пальцями, вгризається у неї, аж хрускотять пташині кістки. Коли закінчує, облизує губи собачим язиком та втуплює в Івана колючий погляд.
— І що такого має стара босоркиня, чого хоче Іван? — питає. Голос у неї скреготливий, неприємний, наче шкрябання нігтем по шибці.
— Поверніть мені Когоричку, добра бабцю.
— Не я її в тебе забрала.
— Але можете зробити так, аби вона вже не спала, аби її душа не блукала невідь де.
Босоркиня мружить одне око, витріщає інше — вибалушене, затягнене мутним більмом, — і міряє Івана поглядом від голови до ніг.
— Може, й можу, а може, й ні. Вчора був тут батько Когорички, і я з нічим відправила його геть. Чому Іванові маю допомагати, якщо батькові не допомогла?
— Одна любов до доньки — зовсім інша до дівчини.
— А Іван відає, яка з них більша?
— Не знаю, яка більша, але знаю, яка палкіша.
Босоркиня кривиться в посмішці.
— Тоді скажу тобі, бо ти молодий та гожий, а молодість і врода завжди пестять серце босоркині. Цієї ночі вдосвіта ти вкрадеш з будинку дівки курку, найбілішу. Тричі обійдеш свою хату з тією куркою в руках: раз на світанку, раз опівдні і раз у сутінках, а йти будеш навспак до ходу сонця на небі. І весь день до дівки своєї не заходь, навіть не думай багато про неї. Коли вже зовсім посутеніє, скрути курці голову на цвинтарі біля церкви, а тоді чимшвидше повертайся додому та чекай. Дівка прийде до тебе здорова та гарна, вже не блукатиме її душа поміж світом та засвітом. Отак зроби.
Босоркиня розпростує брунатні крила та безшелесно злітає, погукує, бекає, випльовує з горлянки грудку пташиних пер та дрібних кісточок, а потім зникає в поганській темряві лісу. На кам’яному столі сохне куряча кров. Лише вона й свідчить про те, що відьма колись тут була: кров і те, що відьма виплюнула.
В Іванових вухах дудонить, коли він повертається до села, потилицею відчуває темне дихання лісу. Йде Іван поволі, крок за кроком, і не думає про те, що чаїться поміж деревами та здіймає сторчма кожну волосину на його карку. Йти та йти не думаючи, аби поволі — якщо побіжить, то буде йому кінець, чорне дожене його і відгризе голову. Тож — іти.
Чорне слідкує за Іваном, навіть коли той прокрадається до курника біля хати Когорички. Слідкує, коли хлопець обходить свою хату з вкраденою квочкою й коли минають порожні, бездумні години зимового дня. Навіть коли ранні сутінки перетворюються на темряву, що наповзає з лісу, а Іван скручує тонку курячу шийку, коли тріскаються хребці, а пташині очі занурюються в синю блакить — навіть тоді чорне глипає з-під стріхи, поміж галузками хрусткого тину, з-за вкритого мохом рогу хати, звідусіль. Небо стає залізистим, збитим від хмар, і не видно на ньому Бога. Іван втішається з цього, коли крадькома закопує курку в замерзлій землі цвинтаря — бо Бог це Бог, але що було б, якби за цією справою його помітив святий Максим Сандович?