Дружина Івана була доброю жінкою, й не її вина, що Іван її не кохав та снив ночами про Когоричку. Бо ж Бог Спаситель часто так укладає, що зв’язує нас не з тою людиною, яку ми кохаємо найбільше. Часом Він має слушність у своєму виборі, а часом — ні.
Роки летіли, наче осіннє листя. Іванові народилося ще двійко синів та донька, яка незабаром померла від тифу; Мровлева баба погладшала, у неї повипадали зуби. Іван, як мужик, працював багато й багато пив. По війні двоголовий чорний орел кайзера змінився ляським білим орлом, і ніби змінилося все, а насправді все продовжувалося по-старому. От тільки Іван не писав уже ікон.
Інколи, коли в порожні та ялові осінні вечори він повертався з корчми, а горілка занурювала його думки в теплий пух, дивився Іван кудись у далечінь та пригадував:
— А колись я писав ікони.
А баба його — незмінно на те:
— І де вони тепер, ті ікони? В якій церкві? Ти, мабуть, зовсім глузду від горілки позбувся. Ти ж не посвячений, ані піп, ані дяк. Як тобі ікони писати?
Так приказувала вона, бо була доброю жінкою і знала, що мужик повинен про дім дбати і про родину, а не блукати думками по небесних полонинах. І зрештою повірив Іван, що ніяких ікон ніколи не писав, що він собі їх вигадав. Ікони, приязнь із Максимом Сандовичем — геть усе. Тож не було вже ані Івана денного, ані нічного. Хтозна, може й взагалі вже не було жодного Івана.
Якось довідався він у корчмі, що ген на сході виникла потвора, названа Союзом, і пожерла Святу Русь. Ніхто про ту потвору не знав майже нічого: лише те, що вся вона червона та що щелепи має залізні, та що валить з них густий і чорний, наче смола, дим. До того ж цей Союз, схоже, потвора ненаситна, бо через неї на руський люд упав голодомор. Союз за п’ять років обгриз землю до самого каміння, так що вона й найлихішої трави родити не хоче, — а людей об’їв до голих ребер. А найбільше ця потвора ненавидить святу церкву. Все це Іван вислухав мовчки, дивлячись у кухоль зі сливовицею й не підводячи очей.
Увечері він сів на призьбі своєї хати та дивився на олійну лампу, що гойдалася на гачку. Нічні метелики билися об скло. Інколи якомусь вдавалося влетіти всередину крізь шпарину; бився тоді там, доки не гинув у полум’ї. А полум’я хилиталося та мигтіло, й Іван зрозумів, що вогонь уже не дає стільки світла, як колись, що кольори останніми роками поблідли і що менше на світі стало світла, все здається придимленим та вигаслим. Згадав він видіння, що сталося роки тому, і перелякано поглянув на схід. Гори стояли під зорями мовчазні та чорні, як завжди. Виднокрай здавався спокійним, і ніщо не вказувало, аби мав з-за нього виринути Союз.
Тієї ночі Іван Мровля не міг заснути. Вдосвіта виліз він з-під перини та тихенько вдягнувся. Взяв у коморі п’ять білих хлібин і три в’ялені пестрюги. Хвильку дослухався до дихання дружини та синів, що долинало з хати.
А потім перехрестився тричі справа наліво та вирушив у світ.
Бескидами котилася осінь, золотиста, у розквіті сил. Іван уникав людських осель. Живився терниною та дикою шипшиною, пив воду зі струмків та джерел, що клекотіли під скелями, спав у старих капличках, де молився лишень вітер, або в лісі, в ямах з-під повалених дерев чи в дуплах, по вуха зарившись у порох та минулорічне листя.
Що далі на схід, то вищими ставали гори. Іван мандрував відкритими полонинами, по пояс у чесаних вітром рудих травах. Біля підніжжя широких хребтів клубочилися хмари, з цієї висоти не більші за баранячі спини. Тут, високо, небо було розлогішим — велика, нескаламучена блакить, наче на іконі. Притиснений хмарами світ унизу здавався сірим та похмурим.
Вище й вище спинався Іван, аж доки якогось поранку на високій полонині помітив перед собою сліпуче сяйво. Він наблизився до нього, вважаючи, що дістався кінця світу, місця, де народжується сонце.
— Це не сонце, лем церков.
Іван здригнувся, коли поміж випалених сонцем та вишмаганих вітром скель звівся чоловік у чернечій рясі, рясі великого схимника.
— Слава Богу! — вигукнув русняк. — А хто ви такі?
Чужинець у відповідь зсунув каптур та відгорнув скривавлену гриву. Вогнистий ореол засяяв навколо його голови, розваленої навпіл і вкритої засохлою кров’ю.