Ранньою весною, коли Іван орав волом довгу смужку землі, Григор підійшов до батька, глянув на нього згори та обережно забрав плуг з його рук.
— Дайте, отцю. Криво щось йдете, на зріст людини вбік з’їжджаєте.
І так сталося, що чорна плямка відгородила Івана від людей та від світу, бо немає світу поза людьми. З того часу він сидів біля пічки та спостерігав. Спочатку людей. Свою бабу, яка щоденно виконувала той самий набір рухів та справ, ритуали готування журеку, чищення картоплі, годування курей і собаки, замітання підлоги завжди за рухом сонця, про що вона, напевне, навіть не замислювалася, й навіть дихання її в ці хвилини мало чітку довжину: від сімнадцяти до двадцяти трьох вдихів, що посвистували десь у глибині грудей. Григора, який завжди виходив з хати по сніданню та повертався перед сутінками, трохи пахнучи горілкою, і глиняна підлога похрустувала під його ведмежими кроками. Швидкі, нервові рухи двох молодших синів, Сємьона та Фейки, які ніколи не ставали до розмови, не бувши питані, а коли вже мовили, то слова в них обривалися та висіли десь у повітрі; нагадували вони Івану малих, полохливих створінь, що живуть у заростях чи в підліску.
Іван і сам майже припинив озиватися. До корчми заходив зрідка: люди уникали його, а горілка була й вдома, та й не мав він потреби багато пити, аби упитися. Траплялися й такі дні, коли він не промовляв ані слова. Це мало що змінювало, і, здається, ніхто з рідних цього не помічав; можливо, люди взагалі небагато що можуть одне одному сказати.
Пізніше надійшов час на справи.
Найбільше вабило його світло. Іван міг споглядати на нього годинами, і ніхто навіть не здогадувався, на що він дивиться насправді. У хаті, в коморі чи в стодолі світло мало колір меду, золоті цяточки пересувалися підлогою, крихти куряви вирували в його снопах. Набувало воно барви лише в замкнених приміщеннях — на відкритому просторі було прозорим та яскравим аж до головного болю. Таким світло буває ранньою весною. Іван шукав на небі його джерело, бо те сяйво, здавалося, йшло не від сонця, але звідкись з-поза нього. У безхмарні дні це було особливо помітно: блакить навколо сонця завжди біліша, випаленіша, але такий самий відтінок прибирає і небо біля самого горизонту, чи від сходу, чи від заходу, півночі чи півдня. Здається, ніби світ підводиться у світлі.
Тож, може, через темряву, що оселилася в його очах, а може, через довге вдивляння у світло Іван не помітив настання чергової весни. Навіть про призов Григора до війська він довідався випадково.
— Заховайся десь у горах, — казала Мровлиха. — Батько в попередню війну пів року на Магурі сидів.
— Я не стану ховатися по лісах, — Григор зручніше вмостився на лавці. — Я вже майже ґазда. Не хочу в армії прислужником бути. Силою мене не візьмуть.
Ніхто не встиг згадати про Григора, бо ледве за тиждень небо загуло похмурим басом «Мессершміттів». По тому з’явилися чорні німці на панцерних возах, схожих на сталевих жуків, та зігнали русняків під церкву. З того дня почалося реквізування живності та збіжжя, чи хто мав, чи не мав — звичайне солдатське злодійство, як на будь-якій війні. Начебто тому та тому в сусідніх селах німці прострелили голову позаду хати, десь хапали хлопців та вивозили невідь куди й навіщо. А у містах німці начебто погрожували, що всіх жидів переловлять і як вошей повинищують — і мали б тоді скористатися якимсь чортячим способом, бо не стане людських сил на таке, немає в людині аж стільки гніву та злості.
Так ішла війна в Івановому селі. Не було пострілів, не було крові, але світ навколо стогнав від бурі, й страх стискав горло. Страх і голод, бо чорні німці точно вираховували, хто скільки має дати зерна та сала, скількох курей і скількох свиней. Влітку та восени воно було ще сяк-так, але весна по зимі йшла важка; в будинку Мровлів тоді їли дику моркву та заячу капусту.
На четверту чи п’яту зиму війни скрута настала сильніша, ніж раніше. Німцям, схоже, погано велося, тож вони грабували села, наче шершні бджолині вулики. Мізерні запаси швидко скінчилися, й дном комори засвітили вже по Йордані. Лютий прийшов, скутий морозом таким сильним, що земля схопилася на пів метра вглиб — неможливо було дістати навіть тих припасів, які Григор під загрозою смертної кари сховав від німців у лісі. Найстарший Іванів син намагався ставити тенета, але в ті нічого не потрапляло. На запусти[22] Мровлі їли відвар з кори та трутовики.
Трутовик — губчастий та нудотний, а варити його треба довго, інакше приносить він гарячку та сни наяву, і це не спокійні та лагідні видіння, як після маку, а сни чорні та пошарпані, наче вихоплені звідкись з-поміж чистилища та пекла. Росте він у серці лісу, в найтемніших ярах і урвищах, там, де навіть у найлютіший мороз із тихим плюскотом дзюркотять струмочки. Ліс у лютому скутий білою, злою та зрадливою тишею. Ніколи не знати, чи не блисне зненацька ця тиша вовчими іклами. Тому Мровлі ходили до лісу завжди разом — Іван, Григор, Сємьон та Фейка. У кожного була сокира або оскард, а на грудях носили вони іконку святих Косьми та Даміана, які охороняють від вовчої погибелі.