У середині лютого у відомих Іванові закамарках не стало навіть і гриба. Молодші сини похворіли: схоже, рештки трутовика або ж погано відварили, або ж потрапив між ними інший, отруйніший гриб. Била їх пропасниця, хоча батько клав їх на пічку та ще й прикривав периною; коли ж вони починали слинити та маячити, мати давала кожному на язик по краплі витяжки з ягід блекоти.
Якось уночі Іван почув, як Григор та мати перешіптуються поміж собою. Обоє сиділи біля пічки та, напевне, думали, що старий уже спить. Іван виразно не почув ані слова, але й так відав, про що вони радяться. Тож не надто здивувався, коли ранком наступного дня Григор устав над ним і сказав:
— Підемо, батьку, на Помирки.
Вийшли вони з хати. Сємьон та Фейка й далі марили, а Іванова баба стояла, згорблена, спиною до них.
Холод надворі проникав у кістки та заморожував дихання в легенях. Долина лежала в сніжній білості, наче небіжчик у савані. Небо над ними було розтрісканим та сірим, сніг сипався з нього, наче вапно зі стелі. Іван та Григор брели по снігу, що сягав вище колін: попереду син, вищий на голову, а його слідами — батько. Йшли вони швидко, так швидко, як тільки могли, бо Помирки були далеко, а зупинитися — означало померти. Під гору, лісом, а потім до Холодної Води, в голу, похмуру долину, що зусібіч оточена горами. Швидко, поки сонце ще на небі. Взимку сутінки в горах несуть погибель.
Зупинилися вони в долині біля самотнього бука з двома стовбурами, кострубатого від грибних наростів. Григор якусь хвильку топтався на місці, водив поглядом по землі. Не дивився на батька.
— Дайте руки, батьку, — нарешті вичавив із себе син.
— Спершу дай мені горілки, — прохрипів Іван. Сам здивувався, наскільки твердо звучав його голос. Були це перші віддавна, дуже віддавна слова, які він промовив до сина.
Григор аж здригнувся. Вийняв з-за пазухи військову фляжку. Іван жадібно все вижлуктив. Тепло розтеклося його тілом.
Світ потроху затягувало імлою, він темнішав по боках. Горілка неспішно йшла до голови. У той час Григор прив’язав батька до дерева конопляною мотузкою; старий відчував, як у сина тремтять руки.
— Та в’яжи як слід!
— Батьку…
— Не «батькуй» мені. Дай краще горілки.
— Та ви ж уже випили. Чекайте, от-от в голову вдарить.
— Кажу — давай. Ту, що за пазухою ховаєш. Я тебе, шельмо, знаю. І знаю, що маєш її. Тверезим додому повернешся, про все добряче подумавши. П’яний замерз би — і було б два трупи. Сумління іншим разом заллєш. Ну, давай уже.
Григор неохоче дістав з-під кожуха другу пляшку, приклав батькові до рота. Іван ковтав голосно, наче индик, паленка текла йому бородою.
— Досить, батьку, ригати будете.
— Я звуся Іваном Мровлею, — швидко виплюнув із себе старий, бо язик у нього ставав уже кілком. — Я не ригаю від горілки. До дна.
І пив. Думки в його голові спліталися в безладну купу, серце калатало швидко, надто швидко, а картинка перед очима Івана темнішала та хилиталася з боку на бік.
— Скажи матері, що добра з неї баба, — пробелькотів Іван. — От тільки страшна курва.
Не помітив того, як Григор пішов. У голові шуміло, хоча, може, це шуміла тиша в долині Помирок.
— Я звуся Іваном Мровлею. Я писав ікони та бився у тій битві, в якій Бог загинув від Союзу, — він звісив голову, наче загнаний кінь. Щось лупало в ній, билося зсередини в череп. Може, думки. Може, страх. Може, життя Івана, мале й тверде, наче горіх. — Страшна курва. А хуй там їй в сраку. В сраку, Боже. Я звуся Іваном Сємьоновичем Мровлею.
Мороз пахнув сіллю та свіжою постіллю.
Іван падав. Котився, летів у чорноту. Відчував запах очерету та гіркої домашньої горілки, шлунок підступав до горла. Щось стискало скроні, наче ковальські кліщі, ще трохи — і голова розколеться, ніби зотліла маківка. І щоразу, коли чорнота от-от уже мала поглинути його, щось знову шарпало його вгору і у світлість, на поверхню. Під сіре небо, в білу смерть Помирок. Іван тоді водив навколо непритомним поглядом, белькотів, лускали на губах пухирці слини. Страх стискав нутрощі залізною долонею.