За два-три дні, коли Григор повернувся із застряглим у волоссі листям та гілочками, з обличчям, подовженим тінями щетини на щоках, Іван сказав:
— Не напитай, дивись, якої собі біди.
Григор тихо загарчав у відповідь: глухо та протягло, із самої глибини грудей.
Почалося зі снів, від яких Іван прокидався, відчуваючи на вустах іржавий присмак, наче прикусивши собі губу. Від снів та тремтіння землі, наче щось рухалося в її глибинах.
Вони прийшли тією ж самою дорогою, що й німці кількома роками раніше. Зігнали русняків з усього села під церкву, геть усіх — старих і малих. Офіцер із втомленим квадратним обличчям, ніби вирізаним зі шматка деревини, говорив коротко та простими словами. Що німці, що вовки. Що скоро не буде в горах ані одних, ані інших. Що спокій та братерство, аби не дати себе звовчити. Отак. Бо вовки поміж нами. І тут, в цьому селі.
Коли він так говорив, кілька його солдатів витягнули зі сталевого фургона двох обшарпаних чоловіків, обох з Іванова села. Іван упізнав їх — з одним він пив ще перед битвою на високій полонині, інший був з роду Когорички, молодий, приятелював із Григором. Перш ніж хтось із селян бодай писнув, ці двоє повисли на гіллі розлогої груші, біля самої церкви. Той, що був молодший, сіпався та гарчав, напевне, погано зав’язали петлю; його мати завила та стрибнула вперед, пальці вигнулися шпонами, зараз розірве катів на шматочки — бо дружина та брати можуть злякатися, але мати не злякається ніколи. Гримнуло раз, другий, голова жінки бризнула кров’ю та мозком. Стара впала на дорозі. Руки та ноги її сіпалися довго, страшенно довго. Червінь всотувалася в багнюку.
Визволителі повели автоматами по русняках. Ніхто навіть звуку не зронив.
Добряче за полудень хтось загримав у двері Мровлевої хати.
Сини Івана — Сємьон та Фейка — завмерли, наче скам’яніли, а його баба впустила з рук тарілку. Іванові на думку спав Григор, який цими днями знову тинявся лісами. Григор та вовки. Але оскільки не було на те ради, то пішов і відчинив.
У дверях стояв офіцер, який командував загоном, що зайняв сьогодні село, а ще — двоє солдатів під червоними зірками, із автоматами, перекинутими через плече.
— Ви — Іван Сємьонович Мровля, — заявив старший. Якусь мить вони мірялися поглядами, наче шукали чогось у своїх обличчях: у запалому від бідності обличчі Івана та у змореному, обвислому — офіцера. Були вони однакового зросту і, здається, схожого віку. Очі одного і другого мали той самий колір бляклої блакиті.
— Заходь, — сказав Іван просто.
Офіцер залишив рядових на порозі, увійшов до хати та важко опустився на лавку. Повів поглядом навколо — по іконах, по давно не біленій пічці, по чорних від старості сволоках.
— Нічого не змінилося.
— Дім — це дім, — у відповідь Іван стенув плечима. — Не в природі дому змінюватися. А ти, стара, чого стоїш? — кинув він до остовпілої дружини. — Горілки принеси, але доброї. Гість у хаті.
— Ет, Іване. Вважаєш, що я після стількох років із порожніми руками прийшов? — командир вийняв з-за пазухи прозору пляшку, схоже, трофейну німецьку, а може, польську, бо вся вона була пописана латинськими літерами, яких Іван не знав, оскільки Максим Сандович вчив його лише святій кирилиці.
Була це добра горілка — прозора, без смаку, чистий вогонь. Вони мовчки хильнули по кухлю, по другому. Мровлиха в три миті поставила на стіл миску з гарячою картоплею, красиво обкладеною салом та грибами. І хліб, важкий темний хліб. Офіцер узяв буханець обома руками; поцілував, перш ніж покраяти.
Так вони сиділи, нічого не говорячи. Іван по один бік столу, солдат — по другий. Тридцять років — аж стільки минуло. Тридцять років, яких неможливо залити горілкою чи засипати словами. Тож вони мовчать. Солдат раз у раз відкриває рота, наче бажаючи щось сказати, але по такому часі важко знайти в голові щось осмислене для розмови. Усі слова бліді та дрібні. У комині виє вітер.
— Ти повернувся, — промовив нарешті Іван.
— Не надовго. На Берлін нам іти. Може, за тиждень наказ прийде, а може, завтра.
Ще кухоль.
— Батько?…
— Я проведу тебе до його могили.
Сутінки висіли над світом безгучні та поруділі. Повітря було сухе та шкарубке, наче сповнене сажею чи піском. Цвинтар спав під сивим підморозком. Вони стали над могилою Мровлів учотирьох: Іван, офіцер та двоє рядових.