На вершину, а потім, за мить, одразу вниз, бо найкращий вид — з перевалу. Ліс оживає, ми по горло бредемо в пташиному співі. Прадід Мровля стає ніби ще легшим, а може, то мені так лише здається, бо вниз іти легше та швидше.
На перевал ми дістаємося, коли небо набухає багрянцем. Під нами — рідна долина прадіда. Трава пахне росою. Вітер віє, але це приємний вітер; у ньому відчувається молоде літо. Весь світ у червоному, брунастому та золотому, наче він — одна велика ікона.
Я саджаю прадіда на плаский камінь, підкладаю йому рюкзак, хоча камінь, здається, все ще зберігає в собі тепло вчорашнього дня. Підношу старому чоловікові до вуст пляшку з водою, але він не хоче пити, відпихає мене висхлими долонями, вертиться й роззирається навколо, очевидячки чимось перейнятий. Я на мить залишаю його, аби він побув наодинці із сонцем та минулим, бо де ще може дістатися до нього власна його пам’ять, як не тут.
Метрів за п’ятдесят нижче вирує білий від піни потік. Вода холодна, від неї зводить зуби, на них скреготять дрібні піщинки. Земля суха і тепла. Таким міг би бути вирій.
Коли я переводжу погляд на прадіда Мровлю, вже надто пізно його стримувати. Худими руками він тягнеться до сонця й накручує на криві пальці його проміння: випростаний та поважний, наче руський святий. Плете ореол, плете крила, а коли я наближаюся до нього, то здіймається в повітря, наче ластівка: різко, швидко. Розтинає повітря широкими дугами, зліва направо і навпаки, наче небо для нього затісне, вище та вище, аж нарешті зникає у бездонній блакиті.
Коли, повертаючись Магурою, я впіймав мережу, мені зателефонувала мати. Отримала дзвінок з будинку, сповненого світла: прадід Мровля під ранок помер.
Дембіца, православне Різдво 2014 року.
Порожнє небо
І. Як Толпі рибалив, і що з того вийшло
А все почалося, коли Толпі впіймав у ятір місяць.
Зоря була похмурою та густою від пітьми. Очерет сонно шумів, а в шуварі шерехтіли, смутно зітхаючи, лахуни, коли Толпі із м’яким плюскотом виплив довбанкою на темне плесо Бугу. Жовтень ішов світом у недоброму вітрі, кусав холодом за пальці та вуха.
Напередодні ввечері Толпі поставив був ятір у затоці, на закруті, бо течія річки тут сповільнювалася й в цій місцині завжди ловилася сила-силенна лящів. Толпі потягнув раз і вдруге — ятір був важкий, дуже важкий, мабуть, набилося водоростей та іншого сміття. Толпі міцніше вперся ногами у човник, пальці дубіли від мокрого холоду. Під водою щось блищало блідим сріблом, трохи так мертвотно, і хлопцеві згадалося, як бабуня Славуня розповідала про потопельників і про село, що в Буг занурилося. Толпі був хлопчиною худорлявим та боязким, але в цьому ятері щось так красиво виблискувало, так чарівно та надзвичайно гарно, що він тягнув і тягнув — і раз, і два, і раз, і два — аж поки не вирвав у річки обліплений міногами та багном місяць.
Місяць був майже у повні, завбільшки з колоду, важкий, і смердів він річкою та рибою. З його ран від укусів міног струменіла срібляста кров, яка на дні човна, замість того щоб розтікатися водою, збиралася в тугі кульки. Сяйво від нього променило таке, що під повіками залишалися зелені та фіолетові кола, а ворухнеш його — то рипів наче ніготь, що шкрябає по шибі, коли січневий мороз намалює на ній папоротеве мереживо.
Толпі з огидою віддирав від місяця міног, які до нього присмокталися, та кидав їх назад у воду; кров місяця скрапувала з їхніх безтямних, вічно роззявлених писків. Потім він накинув на сяючу кулю плащ, аби трохи приховати її блиск, і схопився за весла. Довбанка осіла доволі глибоко.
Було холодно, дуже холодно. Якийсь лахун на правому березі зареготів хриплим, схожим на кашель сміхом. Уже розвиднялося, непевно та блідо. Мляве світло, замість розпорошувати тіні, лише тягнуло їх угору.
Толпі сховав човник у шуварі. На березі чекала бідарка, якою він возив рибу до батьківської хати. Тож він затягнув місяць на віз, загорнув у фланелеву накидку. Якусь хвильку роздумував, чи не побігти, бува, швиденько до хати за волоком, бо хоча давно не дощило й дорога була добряче наїжджена, важив місяць чимало. Але потім Толпі згадав про лахунів, уявив, як ті стануть рознюхувати, поки його не буде, біля бідарки, засовуватимуть під фланельку кострубаті лаписька та потягнуть із хихотінням місяць до своїх гнізд у шуварі, — й підхопив дишла та покотив віз до села.