Дома він нічого не розповість, нехай навіть батько знову йому спину різкою попестить, що риби не наловив. А місяць — для Зорки. Оце так Зорка здивується!
Надворі світлішало, із сірості наливалися ще не барви, але їхні обіцянки. Нічна темрява потроху ховалася в дупла та ями, осіннє світло розмивало сонні мороки. Темрява мешкала в землі, тож туди вона нишком і поверталася. Толпі спітнів та засапався, дорога бралася трохи вгору. Вздовж шляху росли криві сукаті верби.
— Пст, пст! Толпі!
— Чого тобі? — хлопець зупинився, витираючи лоба: піт заливав йому очі.
— Мо’ тобі ґречніше б відповідати, га? Я ж старший за тебе, — з вербового дупла визирнула худа темна пика з очиськами-ґудзиками, ще й подовжена цапиною бородою.
— О, ні. Я з тобою не розмовляю. Я знаю, що ти за один: ти — вербове лихо, — Толпі схопився за дишла та взявся котити воза далі.
— Лихо? Лихо! Ніяке я не лихо, я — чорт шляхетного роду, трохи, мо’, збіднілий, то й сиджу у вербі, — чорт поліз з дупла зеленою дупою вперед, впав у канаву, обтрусився, форкаючи, й умить опинився біля Толпі. — Сірничком мене звати. Що ти там везеш?
— Рибу, — буркнув Толпі.
— Дивна це риба, що від неї річковим смородом не відгонить. А може, ти місяць упіймав і до Зорки везеш, га? Бо сьогодні вночі місяць на небо не вийшов. Хмари були, але чорти й крізь хмари бачать.
— А пішов, лихо, геть! Пішов! — хлопець плюнув через ліве плече та тричі перехрестився справа наліво, як вчила бабуня Славуня.
— Ух, сякий ти сину! — Сірничок здригнувся з відразою, наче його били дрижаки. — Я ж лише допомогти хотів! Усе село відає, що ти за Зоркою очима, як кіт за сметаною, водиш, а вона — нічого, лише підсміюється з тебе, хихотить у кулак.
— Та пішов ти! — Толпі спробував відігнати чорта копняком, але той спритно проскочив під віссю до заду візка. А хлопцеві аж заціпило, бо Сірничок казав правду.
— Допоможу тобі бідарку чарами пхати, до Зорки встигнеш, а потім ще й риби батькові вудкою наловиш, а він спину тобі різками не начистить. Він уночі в Гасюра пив, до опівдня не встане.
— І що тобі з того? — запитав Толпі, гаразд знаючи, що чорти задарма ніколи не допомагають.
— Ет, небагацько — сивухи пляшечку та молока теплого глек.
— Молоко та сивуха? Ригатимеш, як кіт.
— Чорти від горілки не ригають, — Сірничок із задоволенням шморгнув носом та випнув запалі груди. — Про більше просити не можу, бо, як і казав тобі, серед дияволів я — голота й безштаньком по світу ходжу. Але ж і ти, Толпі, небагатий, тож непогана кумпанія підібралася. То як воно буде?
— І мови про це немає, бо людині братання з чортом завжди боком виходить, — Толпі шарпнув візком в один бік, дідько — в другий, і так вони із ним змагалися, аж зрештою перекинули бідарку, а місяць покотився дорогою й з тихим дзенькотом розбився об камінь.
— А най би його покорчило, — бридко вилаявся Сірничок і з тріском зник у легкому запаху сірки.
Тим часом місяць лежав на дорозі, розбитий на сяючий срібний пил та дрібні, ніби з яйця зчищені, шкарлупки. Кульки його крові котилися шляхом. Толпі аж остовпів, спиною йому поповз мокрий холод.
Хлопець напхав кишені місячним пилом, скільки зумів, решту загорнув у фланельку, а потім якомога швидше побіг до Зорки, кинувши бідарку на дорозі.
Зорка була ковальською донькою. Доньок у коваля було п’ятеро, та всі такі, що й дихати чим мали, й сидіти на чому. Зорка, майже найстарша, була з них найвродливішою, а коли йшла, білі груди її так коливалися, що в Толпі мало ноги не віднімало, не говорячи вже про голову. Ну, а Зорка знала, що подобається Толпі, й одного разу поглузувала з нього: мовляв, шмаркатий він іще, молоко на губах не обсохло, а вона із хлопцями водиться, які й у келих заглядають, і цигарки курять. Насправді ж Зорка була старшою за Толпі лише на одну зиму, та ще й не на повну, але що вже поробиш: сказала так — і зась на інше.
Ну, думав Толпі, біжучи селом незграбно, мов качка, бо тяжів йому срібний порох у кишенях, цікаво, чи котрийсь із тих хлопців, що вже горілку п’ють, давав колись Зорці справжнісінький місячний пил! У селі витав запах вогнищ, запах осені: хтось, схоже, не байдикував і на світанку палив сухе листя.
Ковальську доньку він перестрів, як та йшла до колодязя по воду.
— Зорко! — здалеку голосно зашепотів Толпі з мокрих від роси лопухів під тином, де він ховався від собаки. Бо в коваля була вівчарка, велика і чорна, а до того ж — лінива чи то з тих, що не гавкають, а відразу кусають.
— О, це ти? Роботи не маєш, що під моїм тином сидиш?
— А йди-но сюди, щось тобі покажу.