І Толпі хильнув.
Потяг мчить, мчить, непомітно миготять село за селом, руді ліси, голі поля. Гавєр балакає та балакає: що ніяких чортів немає, бо їх попи на пострах простому люду вигадали; що Місяць — кам’яний, тож і розбитися не міг, і не з Бугу він встає, а навколо Землі крутиться, і це достеменно відомо, бо вже багато разів були на Місяці науковці з Ленінграду.
— Звідки? — запитує Толпі непритомно, світ танцює в нього перед очима та дивно розлазиться навсібіч.
З Ленінграду, із Совєцької Росії, відповідає Гавєр і розводить чарівні оповідки про великі та вічно зелені рівнини далеко-далеко на сході, де сонце ніколи не заходить, де робітничий люд колись перекував орала на мечі та побудував країну справедливості й достатку під червоним штандартом, без панів, жидів та попів. А Толпі мовчить, лише слухає Гавєра з роззявленим ротом — бо яка там Росія, кожен знає, що за Бугом нічого немає, тільки вітер та шувари, де лахуни гнізда в’ють, а далі світ закінчується, й навіть Бог там не ходить, бо — навіщо?
— Так воно і в нас буде, — править своєї Гавєр, знову простягаючи Толпі фляжку. Тільки перший ковток і обпалив, тепер горілка приємно гріє та плюскотить десь у череві. — Так і в нас буде, причому — швидко. Почнемо з Любліна. Був колись у Любліні? Не був… Люблін — це перлина сходу, Люблін своїми вежами кидає виклик небу і, як Рим, на семи пагорбах стоїть. Люблін садами та парками оточений і трьома омивається річками. Люблін — це шістнадцять фабрик, а з кожної росте труба, вища за вежу собору. Наші вже чекають там, на залізниці і в броварні, та й на заводі літаків «Ансальдо» вже давно тривають страйки. Настав час припинити гратися у відмову від праці та постріляти всіх, хто живиться, наче гниди, кров’ю простої людини. Буржуїв, попів, старозаконників. Церкву зруйнуємо, синагогу спалимо, а на тому місці зведемо вокзал, і почнуть з’їжджатися туди диліжанси та автобуси з усього світу — це все наш Колектив добряче обміркував. А коли розтопчемо реакцію чоботом революції, коли кожен католик, жид, вірменин, євангелик та православний отримає кулю в мідний лоб, у сповнене отрути та ненависті серце, настане, нарешті, загальне щастя.
Толпі замислився, хто ж залишиться, щоб бути щасливим, якщо католики, жиди, вірмени, євангелісти та православні отримають по кулі, але думки його розбігалися від горілки. Тук-тук, тук-тук. Потяг співає на рейках, задуха така лагідна, добра і безпечна, в череві тепло, світ обертається достойно та поволі. Толпі заплющує очі, й тепер лише темрява клубочиться під повіками, ростуть з неї труби, великі, мов соборна вежа у Влодаві, і ригають сажею. Раптом усі ці труби із свистом рушають, ревуть, ревуть, наче великі корови, зі стукотом мчать рейками, а в печерах їхніх горлянок морок, морок та бруд. Толпі скручують корчі, на його губах— кисло-гіркий присмак блювотиння, віват, віват революція, чийсь сміх, чийсь регіт.
Темно.
Толпі вирішив, що він помер.
III. Як Толпі став зіпсутим хлопцем
Коли він розплющив очі, то пожалкував, що не вмер насправді. У роті була пустеля, за очима — вогонь, а у вухах — свист локомотива. Подряпана стеля ходила ходором над його головою.
— Приходить до тями, лікарю. Комуніст приходить до тями, — сухий старечий голос зашкряботів десь неподалік.
— Кулю в лоба жидам та попам, — пробелькотів Толпі, шлунок його болісно стиснувся, й хлопець знову виблюнув.
— Ну, матінко Інтенебріє, принаймні він кожному хоче дати порівну, — чоловічий, доволі приємний тенор.
— Спаси нас Господи, лікарю! Мало того, що пияк і комуняка, так ще й блюзнір. Сестро Ремедіос, дисципліна. Ми виженемо з тебе, хлопче, всіх червоних чортів.
Із розколисаної сірості виринула величезна, наче гора, черниця з великими мавпячими губами та спокійно тричі хльоснула Толпі по обличчю вербовою різкою. Хлопець миттєво протверезився.
— В ім’я Отця… і Сина… і Святого Духа!.. — Толпі крізь сльози помітив другу черницю, висушену від старості: ця з кожним ударом різки іржала, як кобила.
— Матінко Інтенебріє, це не здається мені необхідним…
— Прошу лікувати тіло, лікарю, а лікування духу залиште фахівцям.
— Де я? — запитав Толпі непритомно.
Опинився він у великому приміщенні з високою стелею. Від стін відставали бридкі шпалери, а заґратоване віконце виходило на темне подвір’я. Сам Толпі лежав у піжамі на накрохмаленій до жорсткості постільній. Біля нього стояли обидві черниці: велика та мала, а ще лисий лікар-черевань із тонкими вусиками.