— Як це? А ми не можемо просто взяти і вийти?
Яремка спочатку ніби не зрозумів, а потім почав сміятися, все голосніше та голосніше.
— Ти, здається, Толпі, і справді з дуба впав. Звідси не виходять. Хіба що в тебе борода виросте, і тоді черниці відчинять двері. Або коли помреш. Я тут, напевне, до самої старості буду, бо в рудих борода не росте…
— А… але я не можу так довго чекати! — Толпі аж заціпило. — Я повинен знайти рабина Геспера.
— Ох і дурнуватий ти, друже, дурнуватий, хоча й комуніст. Ти бачив сестру Ремедіос? Велика, наче шафа, губи обвислі й ніколи й слова не промовить.
— Та бачив, — на саму згадку про неї в Толпі запекла червона смуга поперек обличчя. — На власній шкірі пізнав.
Яремка гірко розсміявся.
— У сестри Ремедіос рука швидка та важка, а під сутаною вона завжди носить кілька вербових різок. Матінка Інтенебрія вказує їй, кого треба бити, і вона б’є, йой, як б’є. А обличчя в неї — як із каменю, і старші хлопці казали, що вона — оживлений труп і спить у труні. Начебто приїхала вона аж з Колумбії, тому не говорить ані слова польською. Це в Америці, люди там живуть із мавпами як чоловік із дружиною, а діти народжуються із хвостами, немов свині.
— Бе-е-е.
— А що, ні? Сам поглянь. У неї точно мавпяча кров. А сила — як у горили. Був тут такий собі хлопак, Фелек Маколонгва, спав на тому самому ліжку, де ти тепер. Ніхто йому слова поперек не казав, ніхто, тож він і казився як лише хотів. І от якось прийшла йому фантазія втекти звідси та вкрасти сестру Розину, ту, вродливу, знаєш. Сестра Розина — чудова, нікого не б’є, і всі хлопці в неї закохані, бо ходить вона як жінка, а не як качка. Сестра Розина його любила, а він грозився, що вкраде її, що вони зламають разом усі клятви, одну за іншою. І от коли ми по вечірній молитві полягали в ліжка, Фелек почекав хвильку, а тоді відчинив якоюсь дротиною двері та вийшов. Ми тоді ніяк заснути не могли. А опівночі прийшла сестра Ремедіос із Фелеком на плечі та поклала його назад до ліжка, прикрила турботливо, наче мати, ковдрою. Лише вранці ми все зрозуміли. Над Фелеком літали мухи. В’язи мав скручені. Мов курча. І весь був зелений, очі з орбіт повилізали, а язик зробився чорним. Отак лежав, на тому самому ліжку, в якому ти сьогодні спав.
Спиною Толпі пішли дрижаки. Хлопець повів поглядом навколо; свиноподібний лобуряка на другому кінці майстерні, із посмішкою дивлячись на нього, зробив у повітрі рух пилкою, на висоті шиї. Журек підкотився до горла Толпі.
— Я не можу тут залишитися, — прошепотів Толпі до Яремка. — Вчора я разом із чортом розбив місяць. Тож мушу швидко знайти десь у Любліні рабина Яна Геспера, щоб той зробив новий. Інакше баби припинять народжувати й люди вимруть.
Яремка уважно глянув на нього.
— Ти і справді комуніст, — прошепотів із подивом.
— Я ж казав, що — ні!
— Лише комуніст може входити у спілку з дідьком, бо один іншому — брат. Тільки навіщо ви, хлопці, місяць розбили?
— Я не хотів! Я ловив у Бузі рибу, а всі знають, що місяць з Бугу встає. Ну він і втрапив у мій ятір, то ж я ’го й витягнув, лем коли віз ’го до дівчини, з верби вистрибнув чорт і стовк місяць на дрібний мак.
— То в тебе є дівчина? — очі Яремки зробилися розміром із варене яйце.
— Еге ж! Найчарівніша! Таких навіть у Любліні немає!
— А які в неї… ну, знаєш… — Яремка зробив непевний жест на рівні грудей.
— Йой, Яремку! Біленькі, м’якенькі… — Толпі й сам розмарився.
— Ех, ти найсправжнісінький комуніст! — зітхнув Яремка. — Тепер я розумію, чому ти до дівок не ходиш…
Заняття скінчилися, і сестра Розина погнала хлопців, мов стадо баранів, до каплиці на Янгольську месу. Підсвинок із злою посмішкою штурхнув Толпі в проході.
— Ти із ним обережніше, — прошепотів Яремка. — Це Сонько Хелпа, мазунчик сестри Інтенебрії, він свиня та нахаба, але ніхто йому й слова всупереч не скаже, бо він найсильніший. Може накоїти лиха.
Каплиця була темною, високою залою, де пахло підвальною вологою та старим деревом. Бліді фігури святих вдивлялися в напівморок широко розплющеними переляканими очима — наче трупи. Хлопці молилися голосно, найголосніше — Сонько Хелпа, тримаючи набожно складені долоні із пальцями-сардельками на рівні обличчя.
Решта дня минула на уроках релігії та арифметики, а проводила їх матінка Інтенебрія. Сестра Ремедіос стояла, згорблена, в дверях; з м’ясистих губ її звисала нитка слини. Вона ворухнулася лише раз, щоб ударити по руках Толпі, коли матінка Інтенебрія запитала його: «Скільки залишилося звірів на галявині, якщо спочатку було їх п’ять, а потім прийшли мисливці та застрелили одного?», а Толпі відповів, що цей один, бо інші втекли в кущі, тільки їх і бачили. Шиби на вікнах аж задзеленчали від сміху хлопців, а матінка Інтенебрія просичала: