— Прикидається! Не зійти мені з цього місця, прикидається!
Холодна вода, якою хлюпнули на Толпі, вирвала хлопця з чорної, глибокої непритомності. Він виплюнув з рота солоні згустки; в голові гепав біль, і Толпі здавалося, начебто в нього відняло руки. Порівняно із цим недавнє пробудження з похмілля здалося йому цілком стерпним.
Толпі та Яремку підвісили за зап’ястки на товстих мотузках, пропущених крізь залізні гаки у стелі вологого підвалу, і вони висіли, дриґаючи ногами за п’ядь від підлоги.
— Ну, подумайте про свої грішки, дурбецели, — заявила матінка Інтенебрія голосом, схожим на торохтіння гримучої змії. — До хлопців на ручній роботі ви долучитеся тільки вранці. Про сніданок забудьте; може, порожні черева додадуть вам розуму.
І вийшла, грюкнувши дверима. Хлопці залишилися в густій, липкій темряві.
— Ото, Толпі, втрапили ми в халепу, — дурнувато захихотів Яремка. — Не буде вже в нас тут доброго життя, точно тобі кажу, з’їдять нас без солі та перцю.
— Суки, — Толпі харкнув на землю. Яремка знову захихотів.
— То як там із нашою революцією?
— Якою ще революцією?
— Та комуністичною ж! Тільки не заперечуй, не відхрестишся: коли тебе сюди привели, ти репетував: «Хай живе революція!» А людина напідпитку завжди щира.
— Я кричав «Хай живе революція!»?
— Ні, сука, пан єпископ!
— Я не хочу жодної революції, хочу втекти! Із моїм клунком. Бо пил на новий місяць точно знадобиться.
— Без революції ти не втечеш. Сестра Ремедіос тобі в’язи скрутить, — Яремка на мить замислився. — Хіба що ми першими скрутимо їй в’язи.
— Яремку, де твоє милосердя? — простогнав Толпі. Від слів рудька холодний страх оселився в його животі, а ще йому здавалося, що в нього вириваються із суглобів руки, а всередині черепа гатять молотами зловорожі гноми.
— Кулю в лоб жидам і попам! — хрипкий регіт Яремки долинав геть здалеку. А шлунок стискається, темрява довкола кружляє в шаленому вальсі і раз у раз спалахує болем, лубу-ду, лубу-ду, всюди ті гноми, гноми — їх легіон. Толпі знову провалився у густу темряву, як камінь. Можливо, що й зблював.
Прийшов він до тями лише вранці, коли сестра Ремедіос перетяла мотузки.
Гепнувся на землю, наче лантух з картоплею, й лежав би отак і далі з носом у пилюці, якби Яремка із шорсткою доброзичливістю не потягнув його вгору. Напівпритомні від болю, голоду та втоми, вони ледь допленталися до майстерні в сутеренах.
День минув у фізичній праці, молитвах та уроках. Сонька Хелпа із перев’язаною головою та рукою на черезплічнику напускав на мордяку нещасний вираз. Промінилася ця мордяка, лише коли дивився на напухлі, побиті пики Яремки та Толпі. Останній отримав різками лише раз, коли під час навчання почав куняти із носом у каламарі.
У передновку Толпі часто ходив голодним, бо якщо влітку розливався Буг і затоплював поля, картопля гнила й не було потім що їсти — але ніколи раніше він не кидався на їжу так, як на ненамащену кашу того вечора. Матінка Інтенебрія вирішила було всипати йому кілька різок за нестриманість за столом, але сестра Розина вступилася за хлопця. Начальниця щось забуркотіла собі під ніс, проте відступила; молода черниця підморгнула Толпі, від чого лице хлопця спалахнуло рум’янцем. Яремка опустив свій довгий ніс у тарілку, дурнувато хихотячи, а Сонько Хелпа впустив ложку та роззявив жирну пащеку, ставши схожим на сестру Ремедіос; на його язиці та між зубами було видно крупинки каші.
Коли ранні осінні сутінки опустилися на світ, сестра Розина знову прикрила хлопців ковдрами по самісінькі вуха. Насамкінець підійшла до Толпі. Світло ручної лампи блимало, відбиваючись в її глибоких очах, тіні повзали по обличчю. Кутики її губ легенько тремтіли, коли вона торкнулася лиця хлопця сухими від мила пальцями. Серце у худих грудях Толпі застукотіло. Лоскітливе тремтіння народилося десь поблизу поперека і розлилося по всьому тілу, коли сестра Розина поцілувала його у кінчик замурзаного чорнилом носа, вкусила за вухо та прошепотіла:
— Ти ідеш зі мною.
Відчуваючи встромлені у спину погляди решти хлопців, Толпі в самій піжамі вийшов з кімнати попід руку з крутостегною сестрою Розиною.
Дім потроху занурювався у сон, лише шашіль хрупотіла в старих панелях та постогнували під ногами мостини. Хисткі тіні ховалися від світла олійної лампи сестри Розини в найдальші закамарки та мишачі нори. Черниця вела Толпі темними сходами, пнучись скрипучими сходинками дедалі вище. Сходова кліть нагадувала широкий квадратний димар, ліворуч здіймалася стіна, а праворуч, відразу за старезними поручнями, зяяла чорна діра. Кудлата ніч, яка в ній дрімала, ворушилася крізь сон.