Сестра Розина штовхнула рипучі двері — вони опинилися в бібліотеці. У повітрі висів запах пилу, старого паперу — і старого мила. Смуги світла танцювали стелею — вікно виходило на вулицю, якою ще котилися дрожки.
Черниця поставила лампу на стіл та висунула з-за нього балію, повну мильної води. Всілася на підвіконня, ніби мимохіть підтягуючи сутану все вище та вище.
— Я подобаюся тобі, Толпі? — замуркотіла, трохи мружачи ліве око та посміхаючись на диво хижо, зголодніло. Зуби в неї були дуже білі, а ноги — золотисті та гладенькі. Толпі проковтнув слину та дурнувато кивнув, хоча те, як випинався перед його штанів, говорило само за себе.
— То помийся, мій комуністе. Хочу на тебе подивитися, — прошепотіла сестра Розина.
Толпі незграбно виліз із сорочки — ґудзики не хотіли розстібатися, пальці не слухалися, а горлянка пересохла на попіл. Для сестри Розини він міг бути навіть комуністом, міг бути ким завгодно, ким тільки вона забажала б. Черниця підсмикнула край сутани ще вище, аж до стегна. Погляд Толпі хтиво помандрував до тінистої долини її пахвини — у сестри під сутаною не було нічого, геть нічого…
І тоді голову Толпі прохромила, наче шпилька, неспокійна думка.
— Але ж це гріх, — простогнав він, мнучи в долонях сорочку. — І я не хочу закінчити, як Фелек.
— Який такий Фелек? — сестра Розина насупила брови та припинила підтягати сутану.
— Ну… Фелек Маколонгва. Ви його любили, він хотів із вами втекти, а потім сестра Ремедіос скрутила йому в’язи, й по ньому повзали мухи, — Толпі почав відступати. — Хлопці казали.
— Що ти верзеш? Тобі наговорили якусь дурню, ніколи тут жодного Фелека не було! — сестра спустила ноги на підлогу, блиск вогнів від дрожок промайнув її обличчям.
Жадання вже цілком відхлинуло від стегон Толпі, а замість нього прийшов страх, бо з часу пригод із чортом Сірничком та комуністом Гавєром розмови із дивними незнайомцями закінчувалися для нього доволі кепсько. Тож він зірвався з місця та кинувся до виходу, боляче вдарившись об стіл стегном. Олійна лампа затанцювала на стільниці й упала на підлогу, розбившись, бляшане денце відпало. Вогонь запалав відразу, старе дерево та папери вмить зайнялися, але Толпі, все ще із сорочкою в руці, вже мчав униз, перестрибуючи через кілька сходинок.
— Пожежа! — волав він. — Поже-ежа-а-а!
Сестра Розина також щось кричала за його спиною, в її голосі чулося хвилювання. Толпі тікав не озираючись. Ноги самі несли його.
На третьому поверсі він відчиняв одну спальню за іншою: черниці залишали в замках ключі — по-перше, аби ті не губилися, а по-друге, аби хлопці не могли відчинити дверей відмикачками. Заспані, юнаки вискакували у коридор — й умить тверезішали, відчувши різкий запах диму. Толпі увірвався до останньої кімнати — по той бік Яремка вже нетерпляче смикав за ручку.
— Горимо!
Семеро хлопців побігли до виходу — навіть забинтований Сонько припинив удавати хворого, тільки-но відчувши дим, — і одразу завмерли, а їхні прищаві обличчя скувало страхом, як поверхню озера кригою.
На порозі стояла сестра Ремедіос.
— Хай живе революція!!! — вигукнув Яремка і стрибнув, наче рись, на велику черницю, накидаючи вуаль їй на обличчя та випихаючи за двері. — Бий дівок!!!
Хлопці з усіх кімнат кинулися на велику черницю й обліпили її, немов ті мухи. Та захиталася, як дерево під сокирою.
— Дівки! Дівки-и-и!!! — радісно репетував Збиньо.
— Гей, хлопці! Гей! Я матінці Інтенебрії розповім! — Сонько аж нетямився від страху.
Сестра Ремедіос скинула із себе верескливих нападників, ніби струсила хробаків; малий Збиньо полетів за перила.
— Дівки-и-и!.. — гепнуло. Скавчання Збиньо раптом урвалося й запала глуха, тупа тиша.
Дим виїдав очі, сходами вже повзли вогники. Черниця повела по хлопцях налитими кров’ю очима. З її рота скрапувала рожева піна.
— Ти, сука, перебрала через край, — гарикнув Яремка; сльози стискали йому горлянку.
Перш ніж Толпі зрозумів, про що йдеться, Яремка та кілька його приятелів штовхнули сестру Ремедіос на поручні, аж ті затріщали. Хлопці схопили черницю за литки та перекинули на той бік.
Гепнуло сильно. Сестра Ремедіос навіть не скрикнула; може тому, що не вміла польською, а кричати іспанською — не було сенсу.
— Униз, хлопці! Униз! — крикнув Яремка. — Але не ти, сволото, — він відтрутив Сонька Хлепу, коли той намагався проштовхнутися своїм товстим тілом наперед, а потім затопив йому просто в свинську пику. — Ти кабан! Падлюка! Слизький сраколазник! — кулак Яремки з кожним словом врізався в обличчя Сонька.