— Годі, Яремку! — Толпі схопив руданя за руку. Сонько плакав.
— Не втручайся, Толпі! Я цього сучого сина приб’ю, — аж задихався Яремка. — Заріжу кабана, на раз заріжу! Він такий самий, як та відьма. Коли вошей б’ють, то гнид чавлять.
Сонько заскімлив і закрив обличчя руками, а Яремка копнув його з усіх сил.
— На допомогу! Хлопці, на допомогу!
Толпі та Яремка глянули в той бік — з клубів диму на сходову кліть доносився хриплуватий голос сестри Розини. Товстий Сонько скористався моментом, аби відскочити якнайдалі від Яремки, який уже встиг про нього забути. З місця стрибнув у темні клуби й по кільканадцяти ударах серця виніс на руках молоду черницю. Обоє ледве дихали від гарячого диму.
— Мій Яремка, мій мужній Яремка! — шепотіла сестра Розина, пестячи руками його обличчя. Щоки хлопця були червонішими, ніж його волосся. Побачивши цю картину, Толпі відчув запаморочення — хоча, можливо, це було лише через спеку та брак повітря.
Утрьох вони скотилися вниз. Тіла молодого Збиньо та сестри Ремедіос лежали на кам’яній підлозі, жахливо вигнуті: руки-ноги навсібіч. Череп великої черниці розколовся, як дозріла диня, з нього висипалася тирса та виповзали білі хробаки; добре, що було темно й небагато видно. Сестра Розина скрикнула і припала обличчям до плеча Яремки, який, здавалося, за останні кілька хвилин підріс і змужнів.
Але тут з підлоги підвелася матінка Інтенебрія. Щоки вона мала напхані, мов хом’як, але й далі обіруч запихала собі до рота хробаків — знову та знову. Побачивши Яремка, вона засичала і вищирила почорнілі зуби, але він зупинив черницю одним владним жестом.
— Геть звідси, гієно! Перш ніж я тобі голову відірву.
Матінка Інтенебрія скоцюбилася, по-павучому, навкарачки відбігла в темний кут і сховалася в мишачій норі. Палаючі крокви впали на китову тушу сестри Ремедіос. Верхні ґудзики сірої піжами відлетіли, коли Яремка напружив міцні кудлаті груди й без страху підняв розбите тіло Збиньо: обережно і дбайливо. Другою рукою він обійняв за талію спітнілу й замурзану сестру Розину, яка десь по дорозі загубила вуаль черниці. Щойно Яремка вивів її та Толпі на подвір’я, як відразу з гуркотом завалилося горище, з розбитих вікон повалив сірий дим, а дах небезпечно прогнувся.
На подвір’ї їх всі очікували: хлопці, лікар та пан возний, що копирсався у замку різьбленої брами. «Яремка, Яремка», — прокотився шепіт, коли вони вийшли надвір. У вікнах осель неподалік світилися вогні, на вулицю, незважаючи на пізню годину, висипали глядачі: дехто в халатах, нічних ковпаках та м’яких капцях. Деренчливий віз пожежників, завиваючи сиреною, з’явився вгорі вулиці, промені фар лизнули стіни кам’яниць. Водій лаявся та сигналив витріщакам, які не давали можливості йому проїхати.
Яремка змахнув пил із густих вусів, притягнув до себе зомлілу сестру Розину, яка майже розчинилася в його вузлуватих руках, та затаврував її уста полум’яним поцілунком. «Гірко, гірко!» — крикнув хтось із натовпу, хтось встромив пальці у рот і свиснув, а ще хтось дурнувато захихотів. А Яремка цілував Розину, цілував довго і міцно, її руки пестили його шорстке обличчя — а він не припиняв цілувати черницю, навіть коли дах Будинку святого Обскуранта повністю провалився і на брук посипалися цегли та черепиця.
Пожежники розігнали натовп та мало-помалу бралися до гасіння пожежі — будинок стояв трохи осторонь, ризик поширення вогню був невеликий, до того ж уже кілька днів дощило і весь Люблін просякнув вологою, та й полум’я вже пригасало. Зіпсуті хлопці з притулку кинулися навтьоки вузькими мишиними вуличками, коли вдалині з’явилися поліцейські вози.
— Бувай, Толпі! — Яремка мало не розчавив хлопцеві долоню в кам’яному потиску. — Нам уже час. Час зламати всі клятви, одну за іншою! — засміявся він потужно, обійняв тонкий стан черниці — і вони разом пішли у дощ та ніч.
V. Як Толпі уклав пакт із дияволом та їв пташине молоко
Юрба потроху розходилася по домівках, навіть пожежники поїхали собі, й Толпі залишився сам-один під мжичкою та в тиші. Сірі кам’яниці пнулися вгору, величезні, наче костьоли, роззявлені пащі брам зяяли ворожою чорнотою, а мокра бруківка вилискувала в світлі газових ламп. Хлопець брів серединою безлюдної вулиці, із роззявленим ротом вдивляючись у різьблені фасади будинків і гадки не маючи, як знайти вулицю Ковальську та Великі Сходи. Волога просякнула сіру піжаму та злостиво кусала в спину, й Толпі раз у раз здригався від холоду. Тихо, порожньо — лише його намоклі капці чалапають по калюжах, лише інколи сміх або притлумлене зітхання долине з мороку підворіть, блисне сірник або цигарка заятриться кривавою згасаючою зіркою. Дорога бралася все вгору та вгору, без кінця-краю, а за коміром ставало чимдалі мокріше та холодніше.