У світлі ліхтарів, немов чапля, проходжується вродлива пані — ноги в неї довгі, довші навіть, ніж у сестри Розини, взута вона у чудернацькі чоботи на гвіздках замість підборів, із халявами по коліна, розпущене чорне волосся спадає на спину хвилями каскаду.
— Перепрошую, але, може, пані знає, де мешкає Ян Азриель Геспер, рабин?
— Йди геть, малий, — вродлива пані різко повертається до нього. Уста в неї підмальовані карміном, як у бабуні Славуні, повіки кольору волошок, але обличчя наче намазане неприємним грішним пігментом. У руках вона крутить цигарку в довгому чорному мундштуку. — Повертайся, як у тебе виростуть вуса, — і дмухнула тютюновим димом просто в обличчя Толпі.
Вулиця наприкінці різко повернула праворуч, і два білені костьоли проломили нескінченні ряди порожніх кам’яниць. Тут йому буде добре, тут Толпі десь примоститься на підмурку та продрімає до світанку.
— Пст, пст, Толпі!
З дірки ринви визирала зелена морда Сірничка, малі оченята поблискували в темряві.
— А ти тут як опинився? Я через тебе страшенний клопіт маю, хоч куди піду, невдача наступає мені на п’яти. Якби не ти, може, я зміг би місяць назад до Бугу вкинути. Геть з моїх очей, бо свяченою водою бризну!
— Ай, Толпі, ай! Не нашорошуйся так! Я ж тільки допомогти хотів, але з того лише нещастя трапилося. Тож тепер я буду мудрішим, нікому більше не допомагатиму, бо це проти чортової природи, натомість стану тепер шкодити.
— Ну, нашкодив ти вже чимало. Маєш чим пишатися.
— Ах, всі нещастя Злого на чорта одного, — Сірничок сумно шморгнув носом. — Ніхто не вислухає, ніхто доброго слова не скаже. Того самого дня, як ми місяць розбили, взяла мене бабуня Славуня на допит. Опівдні то було, коли сонність світом розливається та однаково огортає і людей, і чортів, тож і мене зморило. І тут раптом бридка бабця, щоб їй срачка черево роздула, хвать мене за хвіст і з дупла тягне, я й писнути не встиг, а вона трясе та лає: ах ти, каже, чорт-нездара, ах ти лихо від семи хворостей, ах ти дияволе з Божої ласки! Сорому мені наробила незмірно, аж плакуни в рові й русалки у квітках звіробою зо сміху попадали, перш ніж я встиг розвернутися та за руку бабу вкусити, бо чорти — не миші, й хвости в них слабкі. Ну й послала вона мене услід за тобою, бо, каже, Толпі — дурбецел малий і точно загине в місті без чортової допомоги. — Сірничок несміливо вишкірив зуби в щербатій посмішці, а Толпі аж скипів.
— Допомоги мені твоєї не тре’. Що з тебе за чорт, коли ти в житті лише вербу та шматок поля бачив. Геть до ринви!
— Охо-хо! Авжеж-авжеж! Я відразу твій слід знайшов, бо ніс у мене неабиякий. До хвоста дикій гусці причепився, що з-за Бугу летіла, із засвітів, а шлях її над Любліном пролягав. Летіла до Риму, до самого папи, щось там йому по-своєму нагагакати та намовити, бо це була гуска вільнодумна, з Чехії. Кажу їй: не лети, кавкнути не встигнеш, як станеш гускою печеною, а папа все одно нічого не зрозуміє, бо він же походить з якоїсь дивної країни, що на краю світу…
— До справи, чорте! — розлючено гарикнув Толпі, бо від балаканини Сірничка йому не ставало ані тепліше, ані сухіше.
— Гуска скинула мене на вокзалі одразу по тому, як тебе звідти забрав один огрядний вусань. Біг я за вашими дрожками, ой, біг, ніби за мною сам Архангел Михаїл гнався. Ух, страшне це місто, хоч куди глянь — всюди костьоли, — Сірничок здригнувся аж до кінчиків вух. — Як забрали тебе до тих черниць, то я думав, що мені нутро покорчить. Хотів підійти, Везельвулом присягаюся, але не зміг.
— Забагато святості? — насмішкувато запитав Толпі.
— Гірше! Забагато гріха, той так нуртував за вікнами, аж мене до денця продерло. Там моцного тре’ чорта, не такого голодупця, як я. Гріх, сморід і дурня, одна дурня. То як воно буде, Толпі? Шукаємо нашого рабина? Буду тобі допомогою, май, хлопче, милосердя, бо інакше мені бабуня роги до голої шкіри спиляє.
— Моя торба дуже мені б знадобилася, — пробурмотів Толпі. — Але в мене її черниці забрали.
— Я знаю, що сталося. Сьогодні вранці до черниць приїхав віз, забрав сміття і вивіз його на звалище, що внизу річки, за дільницею робітників. Я понишпорив там трохи, але мене прогнали коти та гайворони. Зрештою, це було як голку в копиці сіна шукати.
Вони обидва набурмосилися. Годинник на костельній вежі озвався передзвоном. Звіддаля долинув стуків кінських копит. Перш ніж відлунала мелодія і годинник пробив північ, з-за повороту виїхала кремова карета, запряжена двома прикрашеними страусовим пір’ям дерешами.