— Ну, — кивнув він.
— Це мій сад. Я наказала звести його на Королівському ставку. Кожен мешканець міста може приходити сюди й милуватися ним. Почекай, ось побачиш його при світлі дня! Правда ж, я добра та чарівна?
— Ну!
Карлик різко повернув ліворуч, і карета знову почала спинатися на міське узгір’я, залишаючи Королівський став та кришталеві сади Мадам позаду. Тепер ліворуч було видно порослі плющем палаци із ажурними пристінками, а праворуч — темний парк, де вже панувала ніч. Подих вітру приніс запах прілого листя.
Мадам дозволила Толпі сісти поруч із собою, і він міцно притулився до її теплої, із запахом ванілі, пахви. Груди Мадам тремтіли, коли карета із стукотом котилася бруківкою, а груди ці були по-справжньому буйні та дозрілі. На мить поміж палацами відкрилася вуличка, яка вела униз кількома уступами; в її глибині у світлі ліхтарів Толпі помітив кількох жінок, різнобарвних, немов метелики.
— Послухай мене, Толпі. Послухай мене уважно, — прошепотіла Мадам на вухо хлопцю. — Є в Любліні люди похмурі та збляклі, які бажають, щоб усе місто стало таким, як вони. Такі вже вони є — і край. Старий пан Геспер — один із них, і тому він може не захотіти зробити для мене місяць. А я лише прагну, щоб моє місто було красивим та сповненим барв. Ти, може, бачив мій дім? Він увесь обріс трояндами, навіть взимку, і всюди там літають метелики. З їхніх крилець мої цукерники виробляють це чудове пташине молоко — воно таке ніжне і легке, бо в ньому є шматочки неба, які метелики ловлять на свої крильця. А такі люди, як Ян Азриель Геспер, хотіли б бачити Люблін суворим та кам’яним, а більше за пташине молоко вони полюбляють перепічки із цибулею. Уявляєш собі, як би виглядав мій сад із місяцем, що заплутався у гіллі кедрів? Я б наказала обсипати його левкоєм — і вода у ставку зробилася б сріблястою. Але пан Геспер такого не дозволить. Толпі, якщо принесеш мені готовий місяць, то отримаєш стільки какао і стільки пташиного молока з метеликових крилець, скільки поміститься у тебе в животі та кишенях.
Толпі відірвав погляд від зубатих захисних мурів праворуч та трьох веж, з яких дві були величезні, а третя — напівкругла та присадкувата, як гном у трикутному капелюсі.
— А можна мені ще одне зараз?
— Ні, ласунчику, — розсміялася Мадам. — Принеси мені місяць. Мій дім ти точно впізнаєш. Ми вже приїхали, пан Геспер мешкає відразу за брамою біля тієї вулиці, у місці, де починаються Великі Сходи. До побачення, мій солодкий Толпі. Не кажи нікому нічого про нашу зустріч, гаразд? Нехай це буде нашою таємницею, моєю і твоєю, — і поцілувала його в маківку.
Приголомшений Толпі навіть не втямив, як опинився перед потрібною йому кам’яницею. Ніби уві сні закалатав стукачкою в низенькі дверцята із вправленою у них товстою шибкою; в носі досі відчував запах ванілі, а на собі — тепло м’якенького тіла Мадам. Ніхто не відповів, тож він постукав знову. Тільки після третьої спроби двері відчинила дебела стара пані в бігуді, що мала сонний вигляд.
— Добрий вечір. Я Толпі. Шукаю пана Яна Азриеля Геспера. Я розбив місяць…
VI. Як Толпі зустрів павучого бога
Ян Азриель Геспер не любив людей. Його дратували пошум вулиць, крики дітей на Великих Сходах, співи жаків-студіозів та голосіння перекупнів; тож він зачиняв вікна та запирав віконниці. А ще він не мусив роздивлятися гайворонів, які нахабно зазирали до його кімнати на піддашші кам’яниці на вулиці Ковальській під номером третім. Пташиська стукали в дерев’яні віконниці та насмішкувато реготали, кррра-ха. Тоді Ян Азриель Геспер ховав голову під подушки і засинав.
Спав він чимало, а сни мав чорні та без марень, але коли щось йому снилося, то він цілком керував тими видіннями і був у них Богом. Лише Богом, зрештою, він і міг бути, бо той, хто знає все, не може більше називатися людиною. Тож він зачинявся в кімнаті та слідкував за павучими стежинами.
Павучі долі випліталися по кутках і закамарках, під порогом та поміж мостинами, а старий рабин сидів непорушно та цілими днями не брав до рота їжі, яку приносила йому господиня, пані Марія Размус. Так він став Богом волохатих та довгоногих павуків.
Часом, уночі, коли гайворони вже вкладалися спати, старий рабин ішов до Замкової Брами і дивився вниз на нижнє місто, що саме засипало. Гомін дня гаснув — і гаснуло світло у вікнах. Здавалося, що тиша та темрява просочуються з великої синагоги Махаршала і загортають єврейський Люблін коконом сну. Геспер повертався додому, коли згасало останнє світло на Широкій, а небо над його головою поволеньки оберталося та роз’яснювалося зірками.