Коли Толпі побачив рабина вперше, той перебував у своїй павучій медитації. Двері до своєї майстерні він відчинив лише через кілька хвилин. У світлі ліхтаря на його обличчі, за окулярами, танцювали гострі сердиті тіні.
— Пані Маріє, зараз пів на першу, — заявив він сухо. Був невеличкий та бляклий, з полинялими очима, куценькою борідкою, рідкою та білою, мов пліснява, із темними плямами від люльки на губах. Рідкі волосинки він зачісував набік на лисий череп і, незважаючи на пізню пору, мав на собі зношений однобортний піджак.
— Цей хлопець прибув здалеку, — пояснила пані Марія. — Стверджує, що він розбив місяць.
Обличчя Яна Азриеля Геспера зробилося мертвотно-блідим, і малий чоловічок згорбився ще дужче, ніби на його худі плечі Бог накинув раптом ще років сорок.
— О, шмок[26]! — прохрипів він. — Коли?
— Три ночі тому, вдосвіта, — несміливо відповів Толпі.
— Пані Маріє, прошу нас залишити, — старий затягнув Толпі до кімнати, хватку мав залізну, а його дихання відгонило цибулею. Посадовив хлопчака на скрипляче ліжко. Те ліжко, стілець, комод, нічник, хрест на стіні, спертий дух старості та густе павутиння по кутках становили увесь світ Геспера. Очевидно, той, хто все знає, не потребує надто багато. Старий перевірив, чи добре зачинене маленьке чотиридольне віконце.
— Отже, сталося, — прошепотів. Губи мав сухі, пошерхлі. Говорив чітко, виразно, без єврейської наспівності. Як пан або ксьондз. — Погані сни мені снилися, погані та безпорадні, давно таких не було. Це тому ці змори вдосвіта… гайворони… — Ян Азриель Геспер безцільно вештався кімнатою. — Розповідай усе.
І Толпі розповів йому трохи не все. Було щось тверде, що нагадувало бабуню Славуню, у безбарвному погляді Геспера, під яким брехня не хотіла проходити крізь горлянку, і Толпі майже не виправдовувався й не перекладав вину на Сірничка. Але коли дійшов до зустрічі із Мадам, затявся, оповістка зробилась якоюсь сколоченою, і з напівправд та недомовок зліпив Толпі решту: що диявол зник, коли під’їхали дрожки, а дорогу до дому рабина показав йому фурман.
Ян Азриель всівся на стільці, набив люльку і сховався у хмарі сивого диму.
— Чарівниця Слава, сільська шептуха з кінця світу? — він невесело розсміявся і випустив носом дим. — Небувала справа. Настільки ж дивна, як і те, що великий Ян Азриель Геспер, який мало не захопив небеса, тепер збавляє своє життя на горищі як король павуків. Я розповім тобі дещо, хлопче, — Геспер нахилився вперед. — Колись давно, ще до того, як зі старим Горовіцем вирушив на небо, я цілими днями сидів за вивченням Тори, пророків та Зохару. Я прагнув знати, прагнув пізнати те, що високо, те, що глибоко, але вицвілі пергаменти не давали такого знання. Тож я пішов лівою стежиною сефір, увійшов у сферу Біна — й залишалося трохи, аби осягнути Кетер: якби я це зробив, то, може, і справді вдалося б мені впіймати Бога. І що глибше я вгризався в прадавнє знання, то більше мав сумнівів, і здавалося мені, що я, наче той дурень, стою біля брами мудрості, але знаю не більше, ніж знав до того. Мудрість, пізнання, Кетер — це все картковий будинок, ти ретельно зводиш його роками, але для нього вистачить лише подмуху. Бо якщо Бога немає? Я дивився на світ навколо, і не було в ньому ані крихти сенсу, ані унції істини, ані сліду містичної єдності творення. Світ походив з нічого, в ніщо відходив, а по дорозі було лише це божевільне, пульсуюче від прагнень «зараз».
Він затягнувся димом і вдивлявся кудись у найдальшу далечінь, понад Толпі й поза тісну кімнатку.
— Тоді я пішов до пустелі. Знаєш, Толпі, що таке пустеля? Пустеля є там, де немає Бога. Безбожжя. Залишаєшся лише ти. Сонце сходить та заходить, і ти вже не відаєш, чи кожного дня це те саме сонце, чи, може, геть інше, а вчорашнє сонце померло, і те, що під ним діялося, стало неважливим. Неспокійне твоє серце, бо воно не спочило в Господі. Немає опори, всюди пісок. Саме там, на безбожжі, я зустрів Тифона Ґорґоновича. Тифон був із заможного міщанського дому, але жив на широку ногу й не вмів дбати про родинну маєтність. Коли ми зустрілися, він скочувався у бідність. Пив, бо дуже боявся щербатих зубів нужденності, а що більше пив та гуляв, то ставав усе біднішим. Тож ми пили й гуляли разом. Це була наша пустеля. Аж якогось дня знайшов нас там Суддьокрук.
— Суддьокрук?
— Він прийшов, чорний та страшний, а дзьоб його був великий та кривий. Але нам було байдуже до того, бо перебували ми на безбожжі й усюди навколо не було нічого, крім пустелі. У кігтях він ніс наші марення: у лівих — пізнання та розуміння, у правих — талан та добробут, аби торгувати ними за наші душі. Тифон свою був би відразу профукав, але душа — річ цінна, в людини вона лише одна, це ризикований гешефт, бо отримати можна багато, але й втратити — ще більше. Тоді я витребував у Суддьокрука клаузулу, що ми віддамо свою душу, лише коли місяць згасне та розіб’ється об землю, та й то не відразу, а як мине половина місячного оберту, аби мати можливість завершити усі земні справи. Я знав, що Суддьокрук буде метикувати, як би той місяць з неба скинути, бо небо зависоко навіть для гайвороння, повітря там занадто рідке, щоб вони ним дихали. О, не так легко старого єврея оциганити. Тож ми підписали угоду, підписали власною кров’ю просто із серця, бо кожного із нас Суддьокрук дзьобнув глибоко в груди. Біль був неймовірний, але одразу по підписанню умови все на світі зробилося для мене ясним, наче кров з артерії, і я побачив приховані механізми світу та таємні Божі візерунки, про які прадавнім і не снилося й вони навіть не припускали, що все настільки просто та очевидно. Та й Тифон немов дар царя Мідаса отримав, бо до чого лише він торкався і до чого тільки брався, те приносило йому золото і славу. Тож він забезпечує моє утримання, аби я міг у спокої слідкувати за павучими стежинами. Жилося нам добре та мило, тому Тифон не надто зрадіє від твоїх вістей.