— Чи ви — Максим Сандович, святий? — запитав вусатий офіцер, вдаряючи себе по стегну шпіцрутеном.
— Ти сказав, — відповів парох.
— Підете із нами. Ви звинувачені в шпигунстві та сприянні ворогам Його Імператорської Величності.
Звалили тоді Максимові на спину хреста з трьох колод та погнали битим шляхом у бік Горлиць. Там з нього здерли одяг і розіп’яли. У жандармів, які вганяли в його тіло цвяхи, всохли та повідпадали руки. Максим висів на хресті три дні та три ночі, насміхаючись з австрійських пахолків та погрожуючи кайзеру-падальнику, що сидів у Відні. Нарешті його вирішили розстріляти, але коли розстрільний взвод мав вистрелити у святого, всі карабіни дали осічку. За другим разом кулі продірявили тіло приреченого, кров бризнула додолу, але Максим і далі не хотів помирати. Тож стріляли в нього і стріляли, аж ребра та хребет почали світитися поміж клаптями м’яса, мозок витікав з-під відстреленого шматка черепа, а святий лише кепкував та сміявся, сміявся хрипло та грізно, наче дрімлюга в сутінках.
— Захотілося кайзерові на Боже накласти лапу, егеж? Відсохне в нього лапа разом із кігтями, як і у вас. Слався, Русь!
Замовкнув він, лише коли голова його розпалася надвоє.
Того вечора кілька русинів прийшли за тілом Максима, аби поховати його в могилі. Більшість жандармів висіли на власних поясах під лампами, на ручках та в’язничних ґратах. Ті, хто залишився живий, заламував пальці та белькотів, наче недоумок. Усі були сиві-сивісінькі.
Того дня розпочався кінець світу.
2. Другий кінець світу
Після арешту та смерті Максима Сандовича осінь спохмурніла. Війна висіла у повітрі, наче далеке гримотіння грози, хоча ніхто вже не пам’ятав про видіння Івана Мровлі на початку літа. А якщо навіть хто й пам’ятав, то не згадував про це вголос у Мровлевій хаті. Бо відтоді, як Василя Сємьоновича взяли у призов, аби той бився за кайзера, старий потемнів на виду і почав пити. Цілими днями просиджував на призьбі та порожнім поглядом водив по далекому горизонті, наче хотів десь там видивитися свого первородного. Коли ж хтось йому перешкоджав, то лупцював того без застереження.
Сина він не видивився. Зате першим видивився Росію, що сунула з-за гір.
Росіяни прийшли із бабиним літом. Тут, у горах, не було битв. Як же битися, коли ці темні, неосвічені юнаки говорили тою самою мовою, що й бескидські русняки, так само молилися і так само хрестилися. Вітали їх, наче були ті давно не баченими синами та братами, що раптом повернулися додому. Не бракувало хліба, місця для спання та прихильних дівчат. Русняки раділи та гнали геть думку, що ці годящі солдати, може кількома днями перед тим, зустріли їхніх справжніх синів, братів та наречених, що вони увійшли в гори по їхніх трупах. Одразу питали про своїх близьких, тож запитав і Сємьон Мровля про Василька, чи його хто не бачив, але росіяни відповідали лишень:
— Знайдеться, знайдеться. Якщо має розум, то напевне втік з-під штандарту віденського стерв’ятника. Скоро вже додому повернеться. Може, завтра, а може, в неділю. Війні вже кінець. Тепер всюди Росія.
Але Василько не повернувся ані днем пізніше, ані в неділю. Сємьон приймав у себе царських солдатів — чи, радше, приймали їх його доньки, бо старий Мровля повернувся до споглядання виднокраю. Лише час від часу заходив він у хату, аби пильнувати молодих, бо дівки, певна річ, дурнуваті й на баламутство піддатливі, а навіщо, аби люди потім плескали язиками; але майже одразу він повертався до споглядання, дивлячись у пустку, в далечінь.
Сидів у хаті й молодий Іван, особливо коли приходив рядовой Дмитрій. Іван швидко спобратимився із Дмитрієм, бо той сприймав його мало не як рівню та вчив скручувати цигарки, плювати й чорнити вуса. Тож вони разом сідали на порозі, палили та дивилися і шлях, росіянин розповідав жовнірські дотепи, які Іван не зажди розумів, але завжди сміявся. Також інколи вони говорили про Когоричку, Василькову наречену, яка часто приходила до Мровлів, і від тих розмов обличчя їхні бралися рум’янцем.
У Когоричку закохувався багато хто, і, мабуть, саме тому говорили, що й вона багатьох кохала. Баби — як баби, заздрі та до вроди ревниві, але про Когоричку навіть хлопці вели між собою мову. Лише балакали про неї, бо іншим чином мати її не могли. Бо краса її була того роду, що не дозволяла навіть марити про неї із руками під периною — зі страху, що наступного дня вона дізнається про ті нічні фантазії по їхніх обличчях. Один лише Василь Мровля простягав до неї руку; і хоча насправді був Василько вродливий юнак, але ніякий там не ясний пан чи принц. Тож, може, із вродливими жінками не настільки й важко.