Одразу по Божому Різдву Іван влаштував для батька символічне погребіння. Зробив це вночі із святим Максимом Сандовичем, який для такої оказії зійшов з неба, а розбиту кулями голову зв’язав докупи ременями. Святий проказав молитву над порожнім гробом із красивим надгробком з жорняка, який Іван замовив аж у Вартному. Новий парох бачив усе те у вікно свого будинку та клацав зубами зі страху. А Іван до світанку пив із Максимом сливовицю, різку та палючу, як грудневий мороз.
На свято Йордані, шість днів по Новому року, світ денного Івана тісно переплівся із світом Івана нічного.
Йордань — це день, коли святять воду. Мороз тоді сковує навіть найшвидші потоки, й вода веде під льодом своє приховане життя. Тож вирізають ополонку у формі хреста, а свящєннік виконує посвячення. Потім старі повертаються розігріватися горілкою, а хлопцям інколи вдається вкинути до ополонки котрусь із дівчат.
Того року вкинули Когоричку. Всі сміялися, завжди сміються, Іван також сміявся. І ніхто не подумав, що потік по дощах минулої весни поглибив русло. Ніхто про це не пам’ятав — аж доки Когоричка не зникла під кригою. Якусь мить її навіть було видно крізь прозорий лід, наче крізь товсте скло; своєю шарпаниною вона трохи нагадувала велику рибину. Над натовпом повисла тиша, яка одразу вибухнула криком, чоловіки бігали обома берегами, вимахували руками та нічого не робили, жінки нахилялися, аби краще бачити.
Річка виплюнула Когоричку там, де впадає у глибоку ковбаню: спінена та кипляча, та ніколи не замерзала. Гримуча білість молотила дівчину по дну, по камінню, поки батько Когорички не кинувся вниз та не виніс доньку на руках.
Як не дивно, але вона була живою. Вона дивилася на людей, але очі мала порожні, а погляд її не затримувався ні на кому, ні на чому, наче світ став для неї зі скла, або ж і зовсім його не стало. Одразу той чи той кинулися закутувати Когоричку в куфайку чи кожух, що хто мав. Іван почав турботливо викручувати та сушити її волосся. А дівчина лише розтулила посинілі вуста та промовила голосно, виразно:
— Там є цілі світи з льоду та світла.
Так сказала і заснула. Не прокинулася, коли несли її додому, не прокинулася ані до вечора, ані до півночі, ані пізніше.
Дні сиплються, наче сухе горохове лушпиння, лежалі, однакові та без вмісту. Когоричка спить, але це дивний сон, бо дівчина часто розплющує очі, водить руками перед обличчям і нікого не впізнає. Інколи щось белькоче, змелює в роті пустопорожні слова та пускає слину, наче кретинка. Її батько, мати, Іван та інші спочатку вичікували найменшого руху, погляду, слова — але швидко зрозуміли, що це ніяка не ознака одужання, що дівчина застрягла в тих дивних світах з льоду та світла.
Іван приходить щоденно тієї години, коли надворі починає густішати зимова ніч. Залишається допізна, до майже повного згоряння свічок, аж тіні починають роїтися по кутках та під стріхою. Він сидить коло Когорички, поїть її теплим молоком, сироваткою та паленкою, розведеною водою; лише це й може дівчина проковтнути, а навіть кашкою з гороху давиться. Ніхто не жене Івана, бо кожен знає про нього та Когоричку, про Василька вже й не згадують. Мати дівчини просить його вийти з хати, лише коли та посікається й треба її перепеленяти, наче дитину. Іван протестує, але стара його ганить:
— Ви, молоді, сорому не маєте. Я не знаю, що ви наодинці робите, але під моїм дахом ти її, Іване, торкатися не будеш.
Але одного разу йому вдається поцілувати Когоричку в уста. Вони холодні, тверді, наче у трупа, а дівчина не реагує, тільки водить поглядом за іншим світом, куди ніхто, крім неї, не може увійти. Іван не здається, крадькома засовує руку під мокрі від поту ковдри та простирадла, веде по м’якій гладкості стегна вище й вище, легенько масажує купку її моху, потім сильніше, швидше, так, як вона любила, — і нічого, Когоричка суха, замкнена, тверда.
— Бачиш? Немає вже її в ній. Річка до денця вимила з неї душу, — озивається раптом з-за Іванової спини батько Когорички, тож хлопець різко висмикує з-під покривала руку, рум’янець заливає йому обличчя. Старий на це лише форкає дерев’яним неприємним сміхом, похоронним, наче стукіт клепала.
Надворі січень кусає холодом. Іван човгає додому крізь сніги, крізь ніч, порожній, наче шкарлупа від горіха, засохлі жалі регочуть на дні його душі, й Іван не знає вже, чи він денний, чи нічний. Йому чорно, так чорно, що він хотів би виплюнути, виригати з себе ту чорноту просто в гладке обличчя Бога, який розсівся собі на небі величезною глибою.