Зелене сяйво згасло. Я переказала друзям слова черепа. Жодного з них вони не потішили.
— Треба, мабуть, і справді подивитися, що там, — зауважила я.
Локвуд поволі кивнув:
— Справді... Врешті-решт, це дуже просто.
Тіло в труні не було щільно обгорнуте полотном, лише трохи прикрите ним. Та для того, щоб відгорнути полотно, хтось усе одно мав ступити до кола, викладеного з ланцюгів.
— Це дуже просто... — повторив Локвуд. — Під полотном звичайнісінький труп. Хіба мало ми бачили трупів? — він поглянув на нас і зітхнув: — Гаразд. Це зроблю я. Стійте напоготові.
Він без вагання переступив через ланцюги, підійшов до труни, вхопився за краєчок полотна, рвучко відгорнув його й позадкував. Ми всі теж позадкували. Як Локвуд щойно зауважив, трупів нам траплялось чимало. До того ж усяких. Тому нам і хотілось опинитись якнайдалі від цього моторошного видовища.
І видовище справді виявилось моторошним. Щоправда, трохи не в тому розумінні, як ми сподівались.
Труп був цілісінький.
По блідо-жовтій подушці розкуйовдилось довге пишне сиве волосся, посередині якого видніло висохле бліде обличчя, що виблискувало в світлі наших свічок, наче віск. То було зморшкувате, кощаве лице літньої жінки з гострим орлиним носом. Вуста міцно стиснуті, очі заплющені. Те саме обличчя, що дивилось на нас із залізного погруддя там, нагорі, тільки старіше й змореніше. А найстрашніше було те, що воно анітрохи не скидалось на обличчя мерця. Здавалось, ніби Маріса Фіттес просто спить. Дивно, як це за стільки років так чудово збереглось її тіло...
Ніхто з нас не промовив ні слова. Ніхто не поворухнувся. Аж нарешті крапля розтопленого воску впала зі свічки на Кіпсову долоню — і його зойк привів нас до тями.
— Маріса Фіттес, — прошепотів Джордж. — Це вона...
— Закрийте труну! — вигукнула Голлі. — Мерщій закрийте, поки...
Вона не закінчила, та всі ми зрозуміли, що Голлі мала на увазі: "поки дух Маріси Фіттес не прокинувся". Мені це так само спало на думку. А ще мене огорнув гнів через те, що ми витратили стільки зусиль нанівець.
— Клятий череп! — спересердя мовила я.
Квіл Кіпс укотре вилаявся й додав:
— Які ж ми йолопи! Ризикували життям заради оцього! — він люто обвів рукою залу. — Мерщій забираймося звідси! Їй будь-що не сподобається, що ми вдерлись до її усипальниці. Ходімо, Локвуде! Нам пора!
— Так, так... — здавалось, ніби мертве жіноче тіло в труні вразило Локвуда менше, ніж будь-кого з нас. Він нахилився вперед, придивляючись до висохлого блідого обличчя. — Цікаво, як їй так пощастило зберегтися? Диво та й годі... Цікаво, цікаво...
— З неї зробили мумію, — припустив Джордж.
— Мумію? Як у Єгипті? Хіба нині таке роблять?
— Звісно. Треба тільки правильно підібрати трави, олію й сіль. Із цього всього готують розчин і замочують у ньому труп. Щоправда, перед тим із нього видаляють геть усі нутрощі. І мозок теж — це роблять особливими гачками через ніс. Клопітка, нівроку, робота... Уяви, Люсі, що в тебе страшенний нежить. Ось і мозок так само тягнеться, тягнеться з носа, мов шмарклі, й ніяк не закінчується... А потім, десь через місяць, тіло дістають із розчину, висушують і напихають усі його порожнини...
— Гаразд, гаразд, — обірвав його Кіпс. — Ми зрозуміли, що зробити з небіжчика мумію — це можливо. А подробиці можна проминути.
— Знання подробиць нікому ще не заважало, — поправив окуляри Джордж.
— І все ж таки, — зазначив Локвуд, знову переступаючи через ланцюги, — я ніколи ще не бачив такої мумії...
— Локвуде, що ти робиш? — запитала я.
— Ніби померла тільки вчора, — провадив він, торкаючись пальцями обличчя небіжчиці.
— Не чіпай її!
— Локвуде!
— Зараз, зараз... — щось ніби цмокнуло, й з обличчя Маріси Фіттес облізла шкіра.
Голлі з переляку затулила собі долонею рота. Джордж засичав, мов розлючений кіт. Кіпс гарячково стиснув мені руку.
Локвуд позадкував. З його пальців, мов ганчірка, звисало обличчя літньої жінки.
— Погляньте, — усміхнувся він. — Це просто маска. Пластикова маска... А ще й оце... — він витяг другу руку з важким жмутком переплутаного сивого волосся.— Маска й перука. Підробка! Тут усе фальшиве... Заспокойтесь, усе гаразд!
Заспокоїтись, правду кажучи, ми ніяк не могли. Ми були приголомшені. Та вже за мить напруження змінилось полегшенням. Кіпс зареготав, Голлі захитала головою, досі тулячи долоню до рота, а я, з’ясувавши, що досі стискаю в затерплих пальцях каністру з магнієм, сховала її до кишеньки на своєму робочому поясі.