У дальньому кінці з широкого вікна відкривався краєвид на Темзу. Була ніч, і річка здавалась оксамитовою чорною стрічкою між яскраво освітленими лондонськими берегами. Звідси, з висоти, місто чарувало своїм розсипом вогнів, серед яких вирізнялися захисні ліхтарі, що мерехтіли, наче зірки. Ніч майстерно заховала як усі вади столиці, так і всіх її мешканців — і живих, і мертвих. Біля вікна стояв письмовий стіл — великий, дубовий, також захаращений книжками й паперами; біля стола — книжкові полиці, два сейфи та величезна дерев’яна шафа, схожа на гардероб. Усе це я встигла оглянути за одну мить, не звертаючи особливої уваги на жодну з цих речей.
Увагу мою привертали дві постаті по той бік стола.
Темноволоса усміхнена жінка. І привид, що ширяв у повітрі за її плечем.
Панна Фіттес сиділа в чорному шкіряному кріслі й дивилась на мене спокійно та невимушено, наче на давню приятельку, яку випадково зустріла на вулиці. Ніякої срібної накидки з каптуром на ній тепер, зрозуміло, не було, а натомість була розкішна зелена сукня до колін і черевики на високих підборах. Одна її рука лежала на столі, а друга спочивала на колінах. Одне слово, звичайна елегантна ділова жінка, якби не золотисте сяйво, яке випромінював привид за її плечем.
Зблизька дух на ім’я Езекієль залишався так само розпливчастим, як і тоді, коли ми раніше бачили його в Іншому Світі. Осяйна постать із полум’яним вінцем на голові. Дивитись просто на нього було боляче; хіба що краєм ока можна було розгледіти його обрис — легкий, стрункий, завбільшки з людину. Привид мовчав, проте від нього линула холодна, могутня сила. По краях його оточували довгі пасма світла, схожі на щупальця кальмара; вони без упину ворушились, огортаючи жінку в кріслі.
Я відчула, як напружився, скорчився дух у моїй склянці, й почула його невиразний шепіт:
— Будь обережна...
Жінка в кріслі підняла свою тонку руку:
— Заходь, Люсі! Ласкаво прошу. Не треба стояти на дверях.
Голос у неї був низький, мелодійний і спокійний, у ньому відчувалась глибока впевненість у собі. Я поволі рушила вперед, човгаючи об килим своїми брудними чобітьми. У величезних дзеркалах я бачила свою постать у подертому вбранні, з рапірою в руці та своє бліде, з шаленими очима обличчя.
— Проходь, — запросила ще раз панна Фіттес. — Ось крісла для гостей, — вона кивнула в бік полотняних крісел біля письмового стола. — Я саме хочу поговорити з тобою.
— Чудово, — відповіла я. — Бо я теж хочу поговорити з вами.
Сідати в крісло я не стала. Лише зупинилась за кілька футів від жінки та мовчазного духа в повітрі. Від нього ще дужче повіяло холодом, тож мені не хотілось підходити до нього ще ближче.
Маріса Фіттес спостерігала за мною своїми великими чорними очима. Її довге чорняве волосся вільно спадало їй на плечі. Я зненацька зрозуміла, що для неї значить ця зовнішня краса. Задля цього тут і стільки дзеркал. Хоч вікна кабінету й виходять на чарівний Лондон, найголовнішим дивом у цій кімнаті залишається її господиня.
— Рапіра? — несподівано запитала вона. — Ти дивуєш мене, Люсі, — вона ковзнула очима по склянці під моєю пахвою. — А це що за гидота в склянці? Твій улюблений Прича-єний? Чи, може, Блідий Сморід?
Склянка шалено завібрувала в мене під рукою:
— Агов! Це вже занадто! Ти ж знаєш, хто я такий!
Якщо жінка й чула голос черепа, то ніяк не зреагувала на нього:
— Ти дуже втомлена, люба. Проте твоя наполегливість дивує мене, як і завжди. Як ти сюди дісталась? Ліфтом? А що тоді сталося з охороною біля входу?
— Так, ліфтом, — підтвердила я. — І мені, щиро кажучи, здається, що охорони у вас більше немає. Те, що від неї залишилось, має зараз багато клопоту на першому поверсі. Проте насправді я пройшла до Будинку не через головний вхід, а через підвал.
Панна Фіттес на хвилину замислилась, пильно роздивляючись на мене.
— Зрозуміло, — нарешті сказала вона. — Виходить, ви все-таки здійснили цю мандрівку. А сер Руперт переконував мене, що вам ніколи не вдасться пройти через Інший Світ. Часом він пошивається в дурні... А тобі я можу зааплодувати.
Я легко всміхнулась:
— Щодо сера Руперта, то він уже ніколи не підведе вас. Усе скінчилось, Марісо. Ми знаємо, хто ви така... або що ви таке.
Я пильно стежила, як вона зреагує на це ім’я. Проте насправді хіба що її очі трішки вирячились.
— Маріса? — ліниво посміхнулась вона. — Чому ти називаєш мене так?
— Бо ми знаємо, що ви — не Пенелопа, — відповіла я. — Ми прочитали вашу книжку «Таємні знання». Точніше кажучи, її прочитав Джордж, бо ми всі навряд чи змогли б уторопати цю вашу маячню. Проте Джордж у нас незвичайний читач — підсунь йому тарілку кукурудзяних пластівців, і він простудіює навіть спогади сторожа громадської вбиральні... Отже, він пояснив нам вашу теорію безсмертя — про те, як людське тіло може омолоджуватись за допомогою ектоплазми, відібраної в духів на Тому Боці.