Ланцюги розійшлися. Залізне коло розімкнулось.
Крізь прогалину в колі по всьому підземеллю війнуло крижаним вітром.
Свій трюк я завершила навпочіпки — і, не випробовуючись, крутнулась на закаблуках, теж витягаючи з-за пояса каністру. Інша каністра, кинута Локвудом, свиснула в мене над головою. Вона летіла просто в бік труни, де сиділа безлика, загорнута в полотно кощава постать, що поволі хитала туди-сюди розпливчастою, безокою головою.
Каністра вдарилась об край віка труни, просто за спиною в ляльки. Усе, що стояло на постаменті, зникло в сліпучому спалаху білосніжного полум’я.
Чи то через особливу акустику підземелля, чи з якоїсь іншої причини вибух здався мені гучнішим, ніж зазвичай. І не тільки гучнішим, а й яскравішим. Я відвернулась і заплющила очі. Кіпс, що перебував найближче до місця вибуху, зойкнув. У моїх вухах загуло, мене на мить огорнула хвиля розжареного повітря, а далі знову стало холодно.
Я розплющила очі. Розпечені залізні стружки колючим дощем спадали на кам’яні плити підлоги. Труна всередині палала, й серед полум’я ворушились, наче морська трава, недогарки червоного шовку.
А над усім цим височіла темна постать—нерухома, згорблена, загорнута в обгоріле полотно.
— Ланцюги! — я вхопилася за кінці розімкненого залізного кола, намагаючись з’єднати їх. Друзі кинулись мені на допомогу. Аж тут із труни знову війнуло холодним вітром — і порозкидало ланцюги. Через краї труни знову струменів густий білий туман — він уже клубочився круг нас, по самісінькій підлозі. Ми не могли з’єднати ланцюги, не зануривши руки в цей туман, а ризикувати нам не хотілось — на відміну від звичайного, нешкідливого, туману, він був клейкий, густіший і, можливо, небезпечніший.
— Облиште ланцюги! — гукнув Локвуд. — Усі назад! Спробуймо закидати його магнієм!
Темна постать у труні заворушилась так, ніби не знала, чи просто забула, як користуватись власними ногами й руками. Діставшись до краю труни, вона незграбно перехилилась через нього, а далі гепнулась униз, головою об кам’яну підлогу, геть засновану Примарним Туманом. Уже за мить вона зникла в сліпучому вогні двох влучно кинутих каністр із магнієм. Третя каністра — судячи з усього, Джорджева, — розірвалася десь у кутку. Вибухи приголомшили нас, огорнули спекотною хвилею й засліпили шаленим сріблястим вогнем.
— Що це за тварюка була? — запитав Кіпс, шкутильгаючи до нас. З одного вуха в нього цебеніла кров, а на чорному светрі зяяли діри від часточок магнію.
— Поверненець, — прошепотів у відповідь Локвуд. — Здається, це він.
— Але ж віск...
— Його кістки були сховані під восковою оболонкою. Привид може ворушити своїми кістками, а разом з ними ворушиться й віск, — він узяв з пояса соляну бомбу. — Допоможіть мені посипати підлогу сіллю! Мерщій!
Серед язичків сріблястого полум’я нічого не було помітно, однак мої друзі тут-таки заходилися жбурляти соляні бомби на кам’яні плити підлоги. Я не допомагала їм. Я нерухомо стояла на місці, досі стискаючи в руці каністру з магнієм. До цієї миті мій Слух не озивався, та відразу після того, як відгриміли вибухи, він ожив — і я почула голос, хрипкий і глухий, наче вороняче крякання. Цей голос уперто повторював те саме ім’я:
— Маріса Фіттес... Маріса...
— Назад, до сходів! — наказав Локвуд.
Ми позадкували до арки, не зводячи очей з язичків полум’я. В їхньому світлі можна було розгледіти постать, що лежала на підлозі ниць.
— Ми, напевно, добили його, — прошепотіла Голлі.
— Ні, — заперечила я. Глухий голос і досі відлунював у моїх вухах.
— А мені здається, добили, — втрутився Кіпс. — Принаймні мали добити...
Темна постать підняла голову й почала тихо підводитись.
— Це неможливо! — скрикнув Кіпс. — Це... це нечесно! Двох Грецьких Вогнів мусило вистачити!
— Його, мабуть, захистив віск, — зауважив Локвуд, подаючи нам знак, щоб ми відходили далі. Ми вже наближалися до самісіньких сходів. — Віск уберіг від вогню і кістки, і плазму. Проте це ненадовго. За кожним порухом привида віск руйнується. Ось погляньте!