— Я, здається, пам’ятаю тебе, злий духу. Ми справді розмовляли, і я зрозуміла, що ти надто слизький, балакучий і недолугий.
Обличчя в склянці насупилося:
— Справді? А ви певні, що то був не якийсь інший череп?
— Ні, вона добре запам’ятала тебе, — мовила я.
— Дивина та й годі!
— Цей огидний череп анітрохи не зацікавив мене, Люсі, — зауважила Маріса. — До того ж у мене вже був мій улюблений Езекієль. Відтоді, як я ще в дитинстві зустріла його, він відкривав мені найдивовижніші таємниці. Він керував усією моєю роботою. Саме він навів мене й Тома Ротвела на думку про експерименти з Джерелами. Саме з його допомогою ми вперше почали досліджувати Інший Світ.
Вона підняла руку, на якій блиснув нефритовий браслет, і Езекієлеві золотисті промені відразу заворушились, щоб грайливо обплутати її пальці. Маріса засміялась з якимись дикими, істеричними нотками. Повільно, непомітно я підібралась трохи ближче, вимірюючи оком відстань, що розділяла нас, і готуючись до нападу. Щиро кажучи, я була схвильована. В усміхнених очах Маріси видніли тіні, які існували ніби самі собою й тепер піднімались, щоб поглянути на мене. Тепер золотиста аура бавилася з волоссям Маріси, сяяла на ньому невеличкою короною — як тіара на Нещадній Красуні.
Щоправда, не тільки цим Маріса нагадала мені Красуню.
— Том був надто млявий, тяг мене назад, — провадила Маріса. — Він не міг слухати Езекієля, не міг осягати глибших істин. А ти можеш це, Люсі. Можеш. Немає більше нікого, хто міг би посісти почесне місце поряд зі мною.
— Не слухай цих балачок, Люсі,—знову втрутився череп. — Потім плакатимеш, якщо зв'яжешся з нею, будь певна.
— Так, я певна, — відповіла я й тієї самої миті стрибнула вперед, націливши рапіру в Марісу. Вийшло, одначе, зовсім не так, як я сподівалась. Клинок сповільнив свій рух і зупинився десь за два фути від жінчиної шиї. Я налягала на нього, проте повітря довкола загусло, наче клей.
— Дозволь нам позбавити тебе від зайвих спокус, — мовила жінка. — Езекієлю!
Золотиста постать підняла руку. Тугий стовп повітря відштовхнув мене назад. Я вдарилась об край дерев’яної шафи. Удар був такий потужний, що в мене зупинилось дихання і я впала на килим, випустивши з рук і склянку, і рапіру. Новий стовп повітря підхопив рапіру, й вона покотилась по підлозі.
Відсапуючи, лаючись, я поволі підвелась. Усе моє тіло боліло. Жінка стояла й спокійно дивилась на мене.
— Як ти гадаєш, чому ти цієї ночі прийшла сюди, Люсі? — лагідно запитала вона. — І чому завітала сама-одна? Гаразд, гаразд, — додала вона, почувши з підлоги обурене пирхання. — Не сама, а з оцим Причаєним у склянці. Я мала на увазі, чому ти прийшла без своїх друзів? Насамперед без свого милого Локвуда? Ні, цього не могло бути, якщо ти справді збиралась знищити мене. Тут якась глибша причина. Ти самотня, Люсі, й тобі потрібне товариство. Потрібен хтось такий, хто зрозуміє тебе і розділить із тобою найпотаємніші бажання. Твої друзі — це, звичайно, добре, але тільки почасти. Ні, не заперечуй цього. Їх тобі замало. Їм не зрозуміти твого страху смерті. Навпаки, вони лише поглиблюють його. Тобі чудово відомо, що Локвудова відчайдушність межує з жадобою самогубства, й ця чуттєва спустошеність доведе його до могили. Але що ти скажеш, Люсі, якщо здобудеш силу, спроможну врятувати його життя і зробити так, щоб він навіки залишався з тобою? Щоб і він, і ти завжди були юними — такими, як я?
Я стерла з вуст кров. Моє тіло досі дрижало після удару об дерево. Дверцята шафи за моєю спиною відчинились і загойдались на завісах. Золотиста постать під пливла до мене; разом з нею підійшла жінка, й мене аж занудило від її парфумів.
— Пора з цим закінчувати, — мовив дух. — Тим чи іншим способом.
— Ну-бо, Люсі? — всміхнулась Маріса. — Ти чула мою пропозицію. Що скажеш?
Я нарешті помітила свою рапіру: вона закотилась надто далеко. Біля мене лежала тільки склянка, з якої на мене тупився перевернутий череп. Іншої зброї в мене не було. Що ж робити? Може, щось знайдеться в шафі—рушниці, бомби, спорядження для Іншого Світу? Ні про що інше я думати не могла.
— То виходить, що ви дасте мені еліксир життя? — запитала я. — І Локвудові теж?
Темноволоса жінка стенула плечима:
— Поки що він вам не потрібен. І не знадобиться ще багато років. Але я поділюся з тобою своїми секретами. Ти житимеш тут, і ми разом правитимемо Лондоном.
— А Товариство Орфея? А люди, що мандрують до Іншого Світу? Їм теж усе відомо?
Маріса хитнула головою:
— Це дурні, що борсаються в пітьмі. Ніхто з них не знає правди. Її знатимеш тільки ти. Езекієль огортатиме тебе своїм сяйвом. Ну, що ти врешті скажеш, Люсі?