Долаючи біль, я випросталась на весь свій більш ніж п’ятифутовий зріст і сказала, відгортаючи від очей пасмо посивілого волосся:
— Марісо, я гідно оцінила вашу пропозицію. Та навіть якби ви піднесли мені її загорнутою в подарунковий папір і додали до неї стільки діамантів, скільки важу я сама, цього все одно було б замало.
Жінчине обличчя померкло. На ньому виступили схожі на блискавки зморшки, яких не змогло приховати навіть золотаве примарне сяйво.
— Я ж казав тобі, — мовив Езекієль. — Вона нівроку вперта. Тому...
— Так, цього було б замало, — повторила я. — Замало, щоб заплатити за незліченні знищені Проблемою життя, за юних агентів, що загинули в боях із привидами. Замало, щоб заплатити за страждання, яких ви завдаєте духам в Іншому Світі. Немає нічого дивного, що дехто з них вирішив утекти від цих страждань і повернутись до нашого світу! Я все це бачила. Бачила, як мої друзі були поранені й ледве не вмерли! Тож дякую вам, Марісо, але — ні! На землі не знайдеться сили, що змусить мене приєднатись до вас. Якщо я мушу заплатити за це своїм життям, то обираю собі таку ціну з доброї волі!
Сказавши це, я стрімко обернулась і ще ширше відчинила дверцята шафи.
Що ж там було? Рушниці? Рапіри? Хоч яка-небудь зброя? Ні. Проте шафа не порожнювала, і я перелякано зойкнула, коли побачила, що в ній.
25
То був труп.
Ні, зрозумійте мене правильно. Трупів я бачила безліч, усіх розмірів та форм, у всякому можливому стані. Трупи — це частина моєї звичайної роботи, й вони давно вже не лякають мене. Кричати, побачивши труп, — це взагалі не моя звичка. Проте цього разу я справді зойкнула. Чому? Бо, по-перше, надто вже це було несподівано, а по-друге, надто вже мерзенним він виявився. Та найголовніше, що цей труп перекреслював усе, що я досі знала про минуле Маріси.
Тіло було закріплено на золотому стояку всередині шафи. Численні золоті дротинки й скріпки зусібіч підтримували засохлу плоть, не даючи їй розвалитись. Проте, попри всі ці хитрощі, труп перебував у жалюгідному стані. Розпочнімо з голови: тут бракувало лівого ока, значної частини шийних м’язів, щелепи й частини черепа. Те, що збереглося, почорніло й скидалось на стару потріскану гуму. З черепа звисали довгі чорні пасма волосся, а сама голова трималась на кощавій, наче в обскубаної індички, шиї. Аж ніяк не краще зберігся й тулуб: укритий зморшкуватою, висохлою тонкою шкірою, він нагадував смажені овочі, які так смакують нашій Голлі. Зовні поверхня тулуба була чорна, мов застигла лава; крізь шкіру подекуди стирчали ребра. Руки й ноги перетворились на кістки, огорнуті тоненькою, мов папір, шкіряною оболонкою. Для того, щоб вони не повідпадали, їх подекуди було скріплено гвинтами. Одне слово, все це обтикане підпорами й згвинчене по шматочках опудало було, радше, пародією на труп. Воно шкірило пожовклі зуби й зирило на мене чорною очною ямкою.
Ще раз наголошую — зовнішній вигляд цього трупа майже не вразив мене.
Вразило інше. То була Маріса.
Так, то була Маріса Фіттес. Хоч їй бракувало пів голови, я відразу впізнала її за гачкуватим носом, за щелепою, чолом, пасмам волосся — то було обличчя, знайоме нам зі скульптур, книжок та поштових марок. Саме це обличчя — приблизно в такому самому стані — я сподівалась побачити в гробниці під мавзолеєм, якби все було так, як належить бути в людському світі, де мертві лежать у могилах, а живі ходять землею.
— Овва, — тільки й промовив череп, крутячись у склянці так, щоб краще розгледіти труп у шафі. Голос у нього був якийсь нерішучий. — Яка... несподіванка...
— Ти здивована? — реготнула жінка за моєю спиною. — Бідолашка Люсі! Ти вважала, ніби знаєш про мене все... То озирнись і поглянь на мене.
Я обернулася спиною до страхіття в шафі й лицем до двох інших страхіть, що стояли переді мною в цьому просторому кабінеті. Дух на ім’я Езекієль підплив трохи ближче до мене. Тепер він сяяв не так яскраво й нагадував темно-сіру розпливчасту чоловічу постать. Серед променів, якими він огортав жінку, з’явились широкі чорні смуги. Проте навіть крізь них на жінчиному обличчі видніла усмішка.
— Я була зовсім юна, — провадила вона, — коли написала свої «Таємні знання». Така, як ти, Люсі. Завдяки настановам мого любого Езекієля я дізналась, що плазма мерців може підтримати й продовжити життя. Я думала, що вона відмолодить моє тіло, збереже його свіжим та юним, і тому розпочала свої мандрівки до Іншого Світу. Ти бачила деякі засоби, за допомогою яких я збираю потрібну мені плазму. Скоро я виявила, що Езекієль каже правду: поглинаючи плазму, я насправді поповнюю запас своїх сил, а мій дух стає дужчим, могутнішим, — утупившись у мене своїми чорними очима, вона додала: — Проте далі на мене чекала пастка.