— То Пенелопа... існувала насправді? — запитала я.
— Так, Пенелопа була моєю онукою.
— Ми думали, що ви підробили її життя...
— Не зовсім так.
— То вона була жива, а ви вбили її, — хрипко видихнула я. Примарна голова зацокала язиком:
— Цить, цить! Я вбила тільки дух. Тобто вигнала його геть. А тіло Пенелопи ось, живе й здорове, як ти сама бачиш. Це було цілком практичне вирішення моєї проблеми, й воно подарувало мені багато зайвих років життя. А тепер пробач, мені треба втиснутись назад.
Із моторошними гримасами примарна голова підсунулась до живої голови й полізла всередину. Ще трохи, й вона зникла. Пенелопина голова здригнулась і пустила з рота слину. Її очі відразу ожили. Жінка підняла руку й витерла мокрі губи.
— Це страшна річ, — мовила я. — Жорстокий злочин.
— Годі, — відповіла Маріса. — Так, це має дещо химерний вигляд, але користь від цього помітно переважає всі побічні явища. До того ж подумай: що мені ще залишалось? Моє власне тіло звелось нанівець багато років тому, ти щойно бачила його в шафі. Під кінець я була вже на порозі смерті, тримаючись тільки завдяки силі волі. Лікар, що доглядав мене, був звичайнісінький бовдур — тільки й міг, що запакувати мене в труну й поховати. Але мій дух прагнув життя! Замість того, щоб прийняти смерть, він перескочив до іншої посудини — до тіла моєї любої онуки Пенелопи, яка була тоді ще дівчатком. Кілька років мені довелось чекати, поки її тіло підросте, і на цей час я мусила передати агенцію до рук своєї дочки Марґарет, — обличчя жінки бридливо скривилось. — Марґарет була квола й духом, і тілом. Вона не підходила для керівництва моєю компанією. На щастя, досить скоро я змогла... змістити її й знову очолити компанію.
— Марісо... — промовив дух і заворушив своїми золотистими щупальцями.
Жінка кивнула:
— Езекієлю уривається терпець. Йому дуже кортить покінчити з тобою. Що тобі ще сказати? Тепер ти знаєш усе й можеш померти спокійно.
— Ні, не все, — втрутився череп. — Нехай вона пояснить іще одну річ. Якщо Марісі не потрібне її зношене старе тіло, навіщо вона зберігає його тут у шафі?
Мене це, правду кажучи, теж дивувало. І це підштовхнуло мене до останньої відчайдушної спроби. Золотистий дух наближався, щоб убити мене. Один із його променів-щупалець, звиваючись, потягся до мене. Я майнула вбік і водночас засунула руку до шафи. Вхопилася за стояк, на якому тримався почорнілий труп, і рвучко перекинула його. Труп випав із шафи й гупнув об підлогу, загубивши одну кощаву ногу. Маріса скрикнула з болю й гніву. Вона кинулась до трупа, й золотисте щупальце побокувало, даючи їй дорогу.
А що ж тоді зробила я? Підхопила склянку з черепом і щодуху помчала до ліфта. Проте далеко втекти мені не пощастило.
Повітря в кабінеті вибухнуло. Канапи та скляні столики зсунулися з місць, газети й часописи пурхнули в повітря. Я, не випускаючи склянки з рук, покотилась по килиму.
Зупинившись, я хутко підхопилась і озирнулась. Труп на стояку вже знову був у шафі. Папери, що ширяли в повітрі, поволі осідали на підлогу. Крізь їхній вихор до мене наближалися дві постаті — променистий дух та жінка в темно-зеленій сукні.
Дух махнув рукою. Дзеркала на стіні за моєю спиною тріснули й розлетілись на друзки, проте ці друзки не падали вниз, а висіли в повітрі й тремтіли. А далі полинули просто на мене, наче град, що йде не згори, а збоку.
— Ні, тільки не це! — вигукнула я, шукаючи укриття. — Ненавиджу Полтерґейстів!
Друзки свиснули поряд зі мною, проте я встигла майнути за найближчу канапу і впасти на підлогу, притулившись до стіни спиною. Зовні на канапу линула скляна злива. Тріщали роздерті подушки; один гострий скляний уламок влучив у канапу біля самісінького мого вуха. Нарешті злива вщухла, й друзки попадали на килим. Я чула, як вони хрускотять під ногами Маріси.
Склянка вислизнула з моїх рук і тепер лежала на боці біля мене. Крізь скло на мене зирило обличчя привида. Не можу сказати, що зараз воно було симпатичнішим, можливо, череп просто намагався всміхнутись мені.
— Пора, Люсі, — промовив він.
Я поглянула на нього:
— Мені треба подумати.
— Думати нема часу. Через тридцять секунд тебе вб'ють.
Я припала до підлоги, зазирнула в щілину під канапою й побачила Марісині високі підбори, під якими хрускотіло бите скло, а поруч — золотаве сяйво Езекієля, під яким на килимі з’являлись крижинки. Золоті щупальця наближались до моєї схованки. Порятунку не було.