— Молоток у тебе на поясі, — провадив череп. — Скористайся ним.
На обличчі в мене була кров, і вище від стегна теж червоніла пляма — скляні друзки все-таки зачепили мене. Поранений бік узагалі поводився химерно — захолов, занімів і став ніби чужим.
— Я збиралася зробити це в останній момент, — усміхнулась я.
— Гадаєш, цей момент іще не настав? Що ж, чекай. А тим часом тебе вб'ють, і ти лежатимеш тут під задрипаною канапою, серед грудок пороху та загублених кимось монеток. Тобі цього хочеться?
— Ні.
Перші кілька щупалець, променистих і страшенно холодних, уже залізли під канапу.
— Хочеш, щоб ця стара відьма святкувала перемогу?
— Ні.
— Ти віриш мені? — спитав череп.
Я поглянула на нього й замість скривленої пики привида побачила усміхнене обличчя юнака з розкуйовдженим волоссям, знайоме з мандрівки до Іншого Світу.
— Так, — відповіла я. — Начебто.
— Тоді розбий цю кляту склянку!
Я намацала молоток, підвішений до мого пояса. Мої пальці були мокрі від крові, що цебеніла з пораненого боку, тож руків’я молотка вислизнуло з них. Я міцніше вхопилася за молоток і все ж зуміла зняти його з пояса. Проте було вже запізно. Майже запізно. Канапа, за якою я ховалась, відсунулась убік, спочатку повільно, а далі несподівано швидко, за велінням шаленої потойбічної сили. Я сиділа, притулившися спиною до стіни, зі склянкою на колінах і молотком у руці.
Мої вороги наближались.
Певним чином важко було сказати, хто з них живий, а хто мертвий. Вони підходили до мене пліч-о-пліч — Маріса Фіттес у темно-зеленій сукні, на якій вигравали блискітки потойбічного вогню, з примарно-блідим обличчям, і осяйний, переповнений бурхливою енергією привид.
— Бідолашна Люсі, — сказала Маріса.
Вигляд у мене й справді, напевно, був «бідолашний» — я лежала на підлозі в калюжі власної крові, з розпатланим волоссям, що лізло в очі, в подертому брудному вбранні... Далі можете уявити самі. Я підняла голову, примружилась і поглянула на своїх убивць.
— Ти не проситимеш пощади? — запитав привид.
— Ні, не проситиме, — відповіла замість мене Маріса. — Пора закінчувати.
Привид підплив ще ближче. Я виставила склянку вперед і задоволено побачила, як Езекієль зупинився.
— Ти що, злякався цього мізерного духа? — насмішкувато запитала Маріса. — Це ж не більше, ніж звичайнісінька примара.
— Ні, це щось дужче за Примару. Щоправда, це не має значення. Він запечатаний.
— Ні, — обізвалась я. — Аж ніяк.
Сказавши це, я замахнулась молотком і щосили вдарила ним по склянці.
Клята штукенція покотилась убік, проте залишилась цілісінькою, крім хіба що невеличкої подряпини на склі.
Привид у склянці заплющив очі, готуючись до потужного удару, а потім розплющив одне око й вирячився на мене:
— Що ти робиш?! Тільки не кажи, що тобі бракує сили розбити її!
— Тримайся! — я ще раз ударила по склянці. Молоток відскочив від неї.
— Ну й дурепа ти, Люсі, — тільки й сказав на це череп.
Охоплена панікою, я вдарила ще раз. Ця спроба так само виявилась марною.
— Усе дарма!—розчаровано вирячився на мене череп. — Немовля в колисці — й те краще це зробить!
— Не кепкуй з мене! — буркнула я. — Ти ж сам запропонував мені скористатись цим клятим молотком!
— Я ж не думав, що ти така немічна! Хоч би попередила!
— Я досі ніколи не розбивала посріблене скло! Звідки мені знати, що воно таке міцне?
— То поклич кого-небудь на допомогу! Хоча б отого здохлого таргана! У нього вийде краще, ніж у тебе!
— Може, замовкнеш нарешті, га?
— Чудово, — зауважила Маріса, що спостерігала за нами. — Проте все коли-небудь закінчується. Прощавай, Люсі. Зараз ти помреш, а я піду дивитись, як Езекієль здиратиме плоть із кісток твоїх друзів. Не забудь перед смертю подумати, що чекає на твого любого Ентоні.
— Є інший спосіб, — пролунав чийсь голос. — Можна заощадити сили й час і покінчити з усім просто зараз.
Маріса рвучко озирнулась. Дух теж обернувся, щоправда, повільніше. Його сяйво аж померкло з гніву. Я підняла голову, хоч знала й так, кого зараз побачу. Я сподівалась на цю зустріч і водночас боялась її.
Двері до вестибюля були відчинені, й у них стояв Локвуд.
26