Далі Маріса Фіттес скинула свої черевики на високих підборах і обернулась до мене. Її гарне обличчя дивним чином змінилось: випнулись вилиці й підборіддя, ніс загострився й став кривим. Дух старої Маріси виступив з тіла Пенелопи.
Я ступила назустріч їй, тамуючи біль у боці.
— Послухайте-но, Марісо, — мовила я. — Я хочу дещо сказати вам. Зовсім забула про це. Пам’ятаєте свого старого лікаря, того самого, якого поховали замість себе в своєму мавзолеї? Його, здається, звали Нейл Кларк... Ми нещодавно бачились із його духом. Він питав про вас. І навіть не просто питав, — виправилась я. — Він дуже хотів з вами побачитись.
На мить обличчя жінки, що стояла переді мною, застигло й ніби перетворилось на одну з тих старих масок, які раніше прикрашали стіни нашого будинку на Портленд-Роу. Руки нервово засіпались, і зелені камінці на зап’ястку глухо брязнули. Проте Маріса напрочуд швидко оговталась:
— О, мій любий бідолашний Нейл! То він досі там, унизу? Й досі сердиться? Який жах!
— Сподіваюсь, ви невдовзі з ним побачитесь, — зауважила я.
— Ти поранена, — блиснула очима Маріса. — Поглянь на цю кров. Гадаю, ти незабаром помреш.
— Еге ж, ви чудово знаєтесь на питаннях смерті.
— Ти скоро стечеш кров’ю.
— Оце вже навряд, — я підняла рапіру й стала до бою. — Починаймо!
Жінка теж узялася за свій клинок:
— Мушу сказати тобі, Люсі, що з такою раною в боці битись нелегко. М’язи мимоволі скорочуються від болю. Я знаю це, бо сама чудово фехтую. Саме я першою застосувала рапіру проти привидів. Я винайшла чимало бойових прийомів. Саме таким чином я приборкала Маддейнську Примару. Це я...
— Замовкніть уже нарешті, — перервала я її. — Усі ці подвиги ви здійснили п’ятдесят років тому, та ще й в іншому тілі. Цікаво, коли ви востаннє брали до рук рапіру, Марісо? Сподіваюсь, що ваші навички вже трохи заіржавіли.
— Гаразд, — відповіла вона, відгортаючи пасмо волосся з очей. — Зараз побачимо.
Вона кинулась на мене, як кобра. Я відбила її атаку й застосувала «прийом Куріясі» — довгу комбінацію справжніх і несправжніх ударів, що спантеличує суперника. Маріса засапано відповіла на цей прийом своїм ударом.
Далі все тривало серед цілковитої тиші, крім хіба що брязкоту заліза. По один бік письмового стола осяйний дух стьобав щупальцями, намагаючись дістати ними Локвуда. По другий бік Маріса перейшла в наступ. Нам з Локвудом доводилось помалу відступати, тож урешті ми виявились із ним пліч-о-пліч: він рубав своїм клинком виткі примарні щупальця, а я відбивала шалені жінчині удари. Наші викривлені постаті в розбитих дзеркалах стрибали, то зменшуючись, то збільшуючись. Ще раз нагадаю: за увесь цей час ніхто з нас не промовив ані слова — лунали тільки брязкіт металу та огидний скрип битого скла під важкими підошвами чобіт. Ми обмінювались ударами, нападаючи, ухиляючись, погойдуючись і переступаючи на нове місце. Збоку це мало скидатись на якусь химерну виставу.
І в цієї вистави був глядач. Краєчком ока я помітила дух черепа, що дивився на нас приблизно з середини кімнати.
Ще нещодавно — я це чудово знала — Локвуд ледве тримався на ногах від утоми. Та хіба можна було це сказати зараз, дивлячись на його легкі кроки й порухи, що дозволяли йому уникати дотику примарних щупалець? Він орудував рапірою витончено, впевнено, так само грайливо, ніби тренувався на Плавучому Джо та Есмеральді в підвалі нашого будинку. Я спостерігала за його недосяжною для мене спритністю і водночас відповідала ударами на всі удари темноволосої жінки. Невдовзі я побачила, як її очі почали змінюватись. Упевненість у них поволі поступалась місцем сумніву.
— Езекієлю! — зненацька вигукнула вона. — Допоможи мені!
Несподівані Локвудові удари завдавали болю осяйній примарі, не давали їй застосувати повну силу. Однак проблема в тому, що коли ти б’єшся з потужним привидом — таким, як Езекієль, хай там до якого типу він належав, — то його не можна надовго загнати в куток: він перепочине, накопичить силу й вибухне люттю. Ось і зараз, підбадьорений вигуком Маріси, він затяг щупальця в себе, а натомість підняв свої вогненні руки.
Кімнатою прокотилась потужна хвиля надприродної енергії. Ми з Локвудом позадкували, проте виявилось, що цю хвилю було спрямовано не на нас. Одна канапа біля стіни злетіла в повітря. Дух махнув рукою, й вона, стрімко набираючи швидкості, помчала в наш із Локвудом бік просто нам на голови.
Рятуватись було запізно. Я заплющила очі...