І розплющила їх.
Ні, мене не розчавило канапою. Нічого взагалі не сталось. Канапа висіла в повітрі за кілька футів від мене, погойдуючись, мов човен на річці.
Дух на ім’я Езекієль знову махнув рукою. Канапа здригнулась, пролетіла ще трохи вперед, аж раптом відскочила назад, відкинута іншою, ще потужнішою силою. Я озирнулась...
І побачила, що поряд стоїть дух черепа.
Обличчя худорлявого юнака було напрочуд спокійне. Він ліниво розглядав свої нігті на одній руці, а другу підніс — і канапа попливла геть від нас, явно виходячи з-під влади Езекієля. Юнак рвучко опустив руку — канапа шалено вдарилась об стіну й розтрощилась на шматки.
— Ти, смердючко! — долинув шалений крик Езекієля. — Ти наважився кинути мені виклик?!
— Оце то тип! — мовив у відповідь дух черепа. — Скажи-но правду, Люсі: чи могла б ти хоч трохи прожити поряд із таким бовдуром? Недотепою без почуття гумору, що не вміє навіть влучно пожартувати? Немає гіршої кари, ніж провести цілу вічність із таким занудою!
Езекієль знову махнув руками. Тепер у повітря знялася висока шафа, що стояла позаду стола. Юнак легенько ляснув пальцями, й шафа, вмить розвернувшись, промчала повз Езекієлеву голову, висадила шибку й зникла в темряві за вікном.
Дух спересердя аж почорнів. Спробував атакувати ще раз і закрутив у повітрі вихор, як це роблять розлючені Полтерґейсти. Проте череп відразу послав у відповідь свій порив вітру, й два вихори знищили один одного.
Увесь цей час Маріса Фіттес так само нерухомо спостерігала за їхньою сутичкою, як і ми з Локвудом. Тільки тепер вона оговталась і знову полізла на мене з рапірою. Дух черепа просто показав на неї пальцем — хвиля примарного вітру одразу збила Марісу з ніг і припечатала її спиною об край стола. Стогнучи з болю й лаючись, вона впала на підлогу.
— Ой-ой-ой! — мовив череп. — Тітоньці боляче!
— Люсі! Джерело! — гукнув мені Локвуд.
Проте я вже й так поспішала до Маріси. Підійшла, носаком чобота вибила з її руки клинок і пожбурила рапіру геть. Далі зірвала з жінчиного зап’ястка нефритовий браслет — він був такий пекучо-холодний, що я мало не зойкнула. Тримаючи браслет у руці, я другою рукою полізла до кишеньки на поясі, де в мене була схована срібна сітка.
Дух на ім’я Езекієль дико завив. Німб у нього над головою згас, та й сам привид якось зменшився, скорчився, обернувшись на темну потворну тварюку з вогненними очима й чорним проваленим ротом. Вона кинулась на мене, проте я вже встигла витягти з кишеньки сітку й загорнула в неї браслет. Дух почав скручуватись, наче підпалений аркуш паперу, аж поки зблід і перетворився на тоненьку ниточку диму, що танула в повітрі й просочувалась надвір крізь розбите вікно.
З Езекієлем було покінчено.
— Не знаю, хто він був такий, — зауважив Локвуд, — але будь-що я радий, що ми його здихалась. Цей браслет, Люсі, вже вранці треба буде відправити до крематорію, — трохи накульгуючи, він підійшов до шафи, відчинив дверцята — й світло впало на моторошний труп, що стояв усередині на золотій підставці. Локвуд хитнув головою: — Тільки поглянь, у якому стані цей Езекієль покинув Марісу! Певною мірою її дух ще прив’язаний до її тіла. Та оскільки вона не схотіла помирати, тобто поки вона ще нібито жива... то й це опудало повинно бути живе, — він підморгнув. — Гидко про це думати, авжеж?
Відійшовши від шафи, він наблизився до місця, де стояла я, а поруч зі мною — сірий привид худорлявого юнака з розкуйовдженим волоссям. Дух черепа знову напустив на себе байдужий настрій і вдавав, ніби розглядає обкладинку одного з часописів, що попадали на підлогу.
— Дякую, — мовив Локвуд до привида.
Дух черепа нічого не відповів, і Локвуд, потупцявши на місці, рушив до Маріси, яка досі лежала на підлозі позаду стола.
— Я теж хочу подякувати тобі, — сказала я.
— Нема за що, — стенув плечима юнак. — Це все вийшло майже випадково. Я так давно не випробовував свою силу... Розім'явся трохи та й годі. А якщо це допомогло вам, то це просто збіг.
— Звичайно, збіг.
— Такого більше не буде.
— Авжеж, не буде, — погодилась я. — Розумію. Ну, а... що тепер? — я подивилась на розбиту склянку, що лежала на столику. — Ти досі прив’язаний до свого черепа, тільки я вважаю, що далі так бути не повинно. Я вже казала тобі, що ти можеш розірвати цей зв’язок і повернутись до Іншого Світу... — привид мовчав, і тоді я додала, кахикнувши: — Або, якщо ти не готовий до нього, можеш, залишитись тут зі мною.
Темні очі привида поглянули на мене. Брови насмішкувато піднялися: