І справді, воскова фігура вже не здавалася гладенькою. Круг шиї утворилась нерівна тріщина, а з ліктів і колін віск уже геть повідпадав. Що далі ворушилась лялька, то більше шматочків воску падало в озерце Примарного Туману. Привид повільно, накульгуючи на обидві ноги, рушив до нас.
— Маріса...
Я зойкнула, водночас почувши в голосі привида гнів і смуток. Мене огорнула потужна, пекуча хвиля похмурих почуттів.
— Він говорить, — пояснила я. — Кличе Марісу.
Пройшовши крізь арку, ми скупчились біля сходів. Джордж саме стирав з окулярів рештки обгорілих залізних стружок.
— Справді? — перепитав він. — Ти думаєш, це кістки людини, яку Маріса вбила, щоб запроторити замість себе до труни?
— Не знаю. Принаймні щасливим цей Гість не почувався.
— Я теж, напевно, не раділа б, якби мене вбили, обліпили воском, запхали до чужої труни й натягли на обличчя маску старої баби, — зауважила Голлі.
— Цікаво... — Джордж озирнувся на постать, що шкутильгала за нами. — Цікаво, хто ж це такий?
— Це й справді цікаво, — буркнув Кіпс, притулившись до стіни. — Проте зараз мене цікавить інше. Те, що ця тварюка розлючена й що вона вже за кілька кроків від наших спин, а попереду на нас чекає така гарненька сходинка з пасткою.
— Твоя правда, — погодився Локвуд. — Увімкніть ліхтарики. Піднімайтесь нагору одне за одним — якнайшвидше, тільки стежте, чи немає попереду пасток. Особливо ти, Джордже, — він витяг рапіру. — Я піду останнім.
Кіпсові й Джорджеві не треба було повторювати наказ: вони одразу рушили сходами вгору. Голлі трохи повагалась, та врешті полізла за ними. Затрималась тільки я.
— Ти теж іди, Люсі.
— Ти хочеш скоїти щось необачне, — зауважила я. — І не заперечуй. Я тебе знаю.
— Виходить, ми обоє божевільні, — відповів Локвуд, відгортаючи з чола темне пасмо. — Ти маєш якийсь шалений план?
— Звичайнісінький. Хочу поговорити з нашим привидом і заспокоїти його. А що ти пропонуєш?
— Відтяти йому рапірою обидві ноги.
— Що ж, наші плани один одного варті, — усміхнулась я.
Ми стали пліч-о-пліч. Привид був уже близько й посувався дедалі впевненіше — може, пригадав нарешті, як треба ходити, а може, йому полегшало, коли з нього повідпадав увесь віск. Було добре видно, як ворушаться його суглоби, а з решток воскового тулуба стирчать почорнілі ребра. Видовище було моторошне й водночас жалюгідне. Погойдуючись, наче моряк у хитавицю, привид проліз крізь арку, кілька разів ударившись об її стіни.
— Ти підеш перша, — мовив Локвуд. — Зараз ця тварюка продиратиметься до сходів, — він широко всміхнувся мені й додав: — Даю тобі двадцять секунд на перемовини.
— Вистачить із головою.
Я глибоко зітхнула, напружила свій Слух і зосередилась на самотньому, порожньому голосі, що відлунював усім підземеллям. Затамувавши страх, я відкрила свій мозок для зв’язку з потойбічним Гостем.
— Хто ти такий? Що Маріса зробила тобі? — не одержавши відповіді, я провадила: — Ми можемо допомогти тобі. Як тебе звуть?
Я ще трохи почекала, придивляючись до Гостя. Вигляд у нього був, так би мовити, не найкращий. Рештки воску на грудях розтопились, укрились застиглими жовтавими краплями, а нижче виднів порожній тулуб, усередині якого білів хребет. Половина воскової голови зникла — чи розтала від магнієвого спалаху, чи відкололась під час падіння з труни. Тепер у цій дірі було видно щелепу й кілька вцілілих зубів. Сам привид, ув’язнений у цій мішанині, теж перебував не в найкращому гуморі, збожеволівши й від тривалого ув’язнення у восковому панцирі, й від пережитої ганьби.
— Ми можемо допомогти тобі, — повторила я з усім можливим жалем та співчуттям у голосі.
Скалічена тварюка ступила ще ближче. Її порожні очні ямки були залиті воском.
— Ми можемо помститись за тебе. Ми вороги Маріси.
— Маріса...
— Годі, Люсі, — мовив Локвуд, наставляючи рапіру. — Здається, він не розуміє тебе. Ходімо.
— Стривай. Спробуймо ще раз. Він такий нещасний...
Привид витяг кощаві, вкриті рештками воску руки так, ніби хотів ніжно пригорнути мене.
— Ходімо, Люсі!
— Маріса...
— Ще хви... Ой!
Локвуд відіпхнув мене вбік саме тоді, коли привид несподівано ринув уперед. Він навіть не встиг націлити рапіру на його ноги і натомість влучив клинком у вкриті воском груди. Рапіра глибоко увійшла всередину, застрягла, обліплена розтопленим воском, і висковзнула з руки Локвуда. Довкола нас лютував холодний вихор, приглушуючи наші відчуття. До мого горла підбирались кощаві пальці в рештках воску. Я зойкнула й відсахнулась.