— Голлі каже, що саме я повинен влаштувати цій скатертині бойове хрещення, — мовив він. — Щось написати чи намалювати на ній. Чудернацький звичай!
— Пиши-пиши, якщо хочеш поснідати з нами, — підтвердила я. — Це наше правило.
— Просто намалюй карикатуру, — порадив Джордж. — Я завжди так роблю.
Локвуд кивнув:
— Еге ж. А потім мій апетит де й подівся.
— До речі, про апетит... — Голлі схилилась над тостером. — Люсі, будь ласка, прибери куди-небудь зі стола цей огидний череп. Мені навіть торкатись його бридко. Ми ж усе-таки збираємося снідати.
— Пробач, Голлі.
— Не знаю, навіщо ти ставиш його на стіл щоразу, коли ми сідаємо їсти. Тим паче, що зараз чудовий сонячний день і твій привид ніяк не може проявитись.
— Мабуть, так. Хоч із цими привидами ніколи нічого не знаєш... Де ти хочеш сісти, Джордже?
— Отут, біля Квіла.
Кіпс підозріливо позирнув на Джорджеві джинси:
— Гаразд. Тільки не дуже нахиляйся, коли сидиш.
Я радо подивилась на таріль з грінками, поставлений Голлі, і вмостилась на своєму стільці. Локвуд уже зайняв своє улюблене місце на чолі стола й заходився розливати нам чай.
— Ану, цікаво... —Джордж задоволено оглянув стіл. — Чай, грінки, яєчня, джем, шоколадне масло, кукурудзяні пластівці з цукровою пудрою... Класичний сніданок в агенції «Локвуд і К°». Стривайте! А це що таке?!
Голлі похмуро всміхнулась:
— Це бридкий обгорілий череп, який Люсі завжди тягає з собою. Хоч би до склянки його запроторила чи що.
— Ні, я не про череп. Я про оці мисочки з горішками та соняшниковим насінням. Тьху, та вони навіть не солоні! Звідки вони тут узялися?
— З комори, — не витримала я. —Там у Голлі їх цілий запас.
Джордж докірливо позирнув на Голлі:
— Ти лазиш у підвал, щоб там тихенько поласувати горішками й насінням? Найгірше не те, що ти псуєш свою статуру, а те, що ти робиш це потайки! Мені спересердя навіть торта закортіло. У нас є торт?
— До сніданку торт у нас не подають, — відповів Локвуд. — Їж те, що є.
Джордж послухався й правильно зробив: то справді був класичний сніданок в агенції «Локвуд і К°», хоч і в дещо незвичній обстанові. Кухня постраждала чи не найдужче з усіх кімнат нашого будинку: всі її двері й вікна були розтрощені, меблі здебільшого знищені, а на підлозі залишились плями крові й випалені діри. Тож насамперед ми здерли й викинули лінолеум, винесли розбитий буфет, поміняли шибки у вікнах, повісили нові двері — їх залишилось тільки пофарбувати. І, звичайно ж, купили новенький стіл і застелили його свіжою «скатертиною мислення». Після цього ми були певні, що й цілий будинок так само відновиться. Просто йому, як і нам, потрібен час на одужання.
А нинішній ранок цьому сприяв якнайкраще. В садку під вагою стиглих плодів хилила свої віти яблуня. Свіжа травичка вже встигла затягти собою випалені плями на землі під ґанком та біля дверей підвалу. Незабаром я візьмуся збирати яблука, часу цього року мені вистачить, і засію газон. Разом ми перефарбуємо вікна й відновимо свою контору в підвалі. Змайструємо нові солом’яні манекени для фехтувальної кімнати. Повісимо полиці й заповнимо їх новими артефактами та книжками. І неодмінно купимо нові меблі. Грошей нам вистачить, за свою останню операцію ми дістали від інспектора Барнса щедру премію. А найголовніше — нам треба вирішити, як далі працюватиме агенція «Локвуд і К°». Так, настала пора закінчувати одні справи й розпочинати інші.
— Як там сьогодні наш приятель, Люсі? — запитав зненацька Джордж. На прохання Голлі я прибрала череп, однак недалеко, він стояв біля моєї тарілки. Він також постраждав у битві — обгорів, почорнів, на ньому з’явилась глибока тріщина від очної ямки аж до маківки. Я розуміла, чому Голлі так гребує ним, проте мене це не дуже хвилювало.
— Мовчить.
— Досі мовчить?
Так, череп досі мовчав. Відтоді, як після вибуху я витягла його з уламків склянки, що лежала серед горілого сміття на підлозі сьомого поверху Будинку Фіттес. Там я загорнула його в якусь ганчірку, принесла додому й тримала в себе про той випадок, якщо дух худорлявого юнака з розкуйовдженим волоссям повернеться до свого Джерела. Проте цього не відбувалось. Торкаючись черепа, я не відчувала хвиль потойбічної енергії. Під пальцями була лише кістка, суха й холодна.
— Так, досі мовчить, — підтвердила я.
Локвуд оглянув усіх наших друзів.
— Так, Люсі, то був нівроку потужний вибух, — промовив він. — Незгірше за ті, якими ДЕПРІК розгромив Колонну залу. І знищив усіх отих привидів.