Локвуд однією рукою підхопив мене, а другою штовхнув Гостя у воскові груди. Той відлетів назад і гепнув об стіну. Від постаті відскочили нові шматочки воску, оголивши ребра й хребет.
— Ходімо, Люсі! — Локвуд потяг мене за руку до сходів. Там, витягши з-за пояса ліхтарик, він спрямував його промінь уперед. — Оце вже погано. Твої розмови з привидами... Він мало не вбив тебе!
— А ти хотів відтяти йому ноги. То й що, відтяв?
— На жаль. Тільки загубив свою найкращу рапіру.
— Зате ми виграли трохи часу... — я озирнулась. — Ні. Нічогісінько ми не виграли.
Клацаючи кістками об кам’яні сходини, привид дряпався за нами вгору — люто, невблаганно, наче оскаженілий пес. Із нього краплями спадав віск, і там, де стриміли оголені кістки, було помітно блискітки ектоплазми.
— Не бійся, — заспокоював мене Локвуд. — Хоч який він швидкий, ми швидші за нього. Як би нам тільки не потрапити до паст... Хай йому біс! А це що таке?!
Попереду, в промінні ліхтариків, ми побачили Джорджа, Кіпса й Голлі, що задкували сходами вниз.
— Що ви робите?! — вигукнула я. — Озирніться назад! Ця тварюка в нас за спинами!
— А попереду ще одна! — скрикнула у відповідь Голлі.
— Як це?
— Джордж зачепив розтяжку. Тобто наступив прямісінько на неї. Камінь відсунувся, й з-під нього виліз привид.
— Ще один привид?! Що це таке, Джордже?
— Пробач. Я просто трошки замислився...
— Ми тут ледве викручуємось на цих сходах, а він, бачте, «трошки замислився»! — гаркнув Кіпс. — Як ти міг?!
— Де цей новий привид? — запитав Локвуд, пробираючись повз нас уперед. — Усі за мною! Вперед! Повертатись назад — це не вихід!
Щоб дістатися до сходини з пасткою, багато часу не знадобилось. Тепер над цією сходиною видніла ніша, що з’явилась на місці каменя, який виступав із стіни. А ще далі в повітрі ширяла примарна постать. Вона скидалась на літню жінку в спідниці до колін, блузці й жакеті. В неї було довге сиве волосся й бридка, ніби приклеєна, посмішка на обличчі. Привид був сірий, розпливчастий — крім хіба що чорних блискучих очей.
— Отака маленька бабця? — удавано хитнув головою Локвуд. — Жах та й годі! Хіба у вас немає рапір? Скористайтесь ними, врешті-решт!
— Ми пробували, — сумно відповів Джордж, показавши на край сходів, за яким чорніла безодня. — Ця тварюка вміє насилати вітер. Нас мало не здуло в провалля.
Локвуд спересердя вилаявся:
— Ви хто такі, хай вам дідько? Йолопи з якого-небудь «Банчерча й К°»? Ану, дай мені рапіру! — він вихопив клинок із Джорджевої руки й перескочив через дротяну розтяжку. Волосся привида зненацька заворушилось, і війнуло крижаним вітром так, що Локвуд упав на сходи, мало не полетівши в безодню. Обтрусивши з себе порох, він сів, притулившися спиною до муру ліворуч від сходів.
За моїм плечем почало мляво розгорятись зелене сяйво, а далі в моїй голові зашурхотів знайомий голос черепа:
— Привіт. Ну, як ся маєш?
— Як ся маю? Визирни й подивися сам! — відповіла я, спостерігаючи, як Локвуд, згинаючись під примарним вітром, наближається до привида.
— От і подивлюся... Ого! Варто було вас на п'ять хвилин самих залишити, як ви вже двох привидів розтривожили, та ще й застрягли між ними на краєчку провалля! Диво та й годі! І що тепер —чекатимете на чиюсь мудру пораду?
Я поглянула вниз, де помалу яскравішало потойбічне світло — це до нас підбиралась воскова лялька з Локвудовою рапірою в грудях.
— Ну, якщо ти можеш дати таку пораду... — якомога безжурніше відповіла я.
— Будь ласка! Тільки за однієї умови. Скажи-но, коли ти збираєшся випустити мене з цієї склянки?
— Зараз такі розмови не на часі.
— Бані, саме на часі!
— Принаймні не на роботі. Поговорімо краще вдома.
— Удома ти ніколи зі мною не розмовляєш! Навіть уваги не звертаєш. Запхаєш у куток до соляних бомб і залізних стружок — і бувай здоровий... А може, й мені відтепер не звертати на тебе уваги?
— Ми поговоримо про це. Обіцяю! А тепер порадь, що нам робити...
Поверненець тим часом підкрадався сходами до нас. Віск уже опав з його пальців, і я чула, як вони огидно клацають об камінь — клац, клац, клац... Я поглянула нагору — там Локвуд бився з другим привидом, що метушився туди-сюди, ухиляючись від рапіри.
— Усе дуже просто. Просто до смішного! Дивуюсь, як ви самі не второпали! Той дух, що внизу, тягає своє Джерело з собою. Ти ж бачиш його кістки? А щодо того духа, який крутиться над вашими головами... де його Джерело?