Ситий Джордж витирав мокрим рушником химерну дерев’яну маску, що лежала в нього на колінах. Локвуд малював ручкою кривульки на нашій «скатертині мислення» — так ми називали кухонну скатертину, на якій записували свої думки й залишали одне одному цидулки, — й водночас переглядав ранкову газету, яку заради зручності притулив до склянки з привидом. Привид тим часом спав — плазма за склом ліниво погойдувалась, наче зелена вода в глибокому зарослому ставку.
Я сиділа біля Локвуда, тішачись цим милим спокоєм. Після нашої нічної пригоди мої м’язи досі скімлили, а в голові паморочилось. У Локвуда на лівій скроні залишилась подряпина, а скельця Джорджевих окулярів запорошив могильний пил. Важка, нівроку, випала нічка, й нам дотепер бракувало часу обговорити її.
— Цікаві новини в нинішній газеті, — зауважив Локвуд.
Я розплющила одне око:
— Добрі новини?
— Ні.
— Погані?
— Одна дуже погана, одна не дуже. Будь-що обидві не вельми приємні.
— Тоді розпочни з не дуже поганої, — мовив Джордж. — До прикрощів треба звикати поступово.
Локвуд простяг руку по чашку з чаєм:
— Не дуже погана новина — це про закриття чергової агенції. Цього разу — «Деллоп і Твід». Вони погодились на умови «Фіттес». Старий пан Деллоп пішов на спочинок, а його компанія відразу влилась у «Фіттес».
— А що сказав на це Твід? — запитала я.
— Нічого. Його ще кілька років тому вбив Самітник.
— Ще одній невеличкій агенції кінець... — насупилась я, роздивляючись на ясно-блакитне небо за вікном. — Нас залишається дедалі менше.
— Адам Банчерч поки тримається, — зауважив Джордж, далі протираючи зуби дерев’яної маски. — Чули, що з ним сталось минулого тижня? Йому запропонували приєднатись до «Фіттес», а він розлютився й скинув їхнього агента зі сходів.
— Не варто було йому цього робити, — мовив Локвуд, позіхнувши. — Такого відвертого виклику йому не пробачать... Ой, моя спина... просто-таки тріскає! А все через отой твій череп, Люсі!
— Він не мій. Я просто єдина, хто вміє розмовляти з ним... А яка там дуже погана новина?
— Тільки уявіть! Вінкмена випустили з в’язниці.
Джордж із переляку випустив рушник, а я вирячила очі: — Джуліуса Вінкмена?! Його ж засудили на десять років! — Авжеж, засудили! — кивнув Джордж. — За підпільну торгівлю артефактами, підбурювання до насильства та розграбування могил! І звільнили менш ніж через два роки! Де справедливість?!
Отакий він, Джордж. Закон, справедливість — це все, звичайно, важливо, та мене зараз більше непокоїло те, що за ґрати Джуліуса Вінкмена запроторили ми. А він, як відомо, мав не тільки жорстоку, а й вельми мстиву вдачу.
— Тут написано: «звільнений за зразкову поведінку», — пояснив Локвуд, ляснувши пальцями по газеті. — А ще сказано, що біля брами в’язниці його радо зустрічали дружина Аделаїда та їхній любий синочок Леопольд. На запитання репортерів Вінкмен відповів, що відтепер покінчить із торгівлею на чорному ринку і розпочне життя з чистого аркуша.
— Нас він будь-що відвідає, — зауважила я. — Йому дуже кортить нас убити.
— А може, він поки що заховається, — буркнув Локвуд.
— Навряд, — похмуро хитнув головою Джордж.
Кілька хвилин ми мовчали. За вікном досі сяяло сонце, з наших сердець іще не вивітрилася радість після вдалого завершення нічної роботи, й наші сумніви та страхи поволі зникли.
— Що ти там малюєш, Локвуде? — запитала я, розглядаючи «скатертину мислення». — Скажену капустину чи що?
— Капустину?! Це ти про мій чудовий начерк привида з розкуйовдженим волоссям? — Локвуд жбурнув ручку на стіл. — Гаразд, художник із мене не бозна-який, але я намагався замалювати обличчя того вчорашнього Поверненця. Коли він позбувся своїх кісток, я зумів добре розгледіти його. Я сподівався, що за моїм малюнком Джордж зможе визначити, ким той привид був за життя.
— За твоїм малюнком Джорджеві доведеться вести пошуки не в архіві, а в крамниці зеленяра! — Я заплющила очі, й привид постав переді мною, наче живий. — То був чоловік середнього віку. З дуже зморшкуватим утомленим обличчям. Волосся довге й сиве. Це все, що я запам’ятала, бо найбільше мене вразили не його риси, а слова... А ти знову вирушаєш до архіву, Джордже?
— Так, тільки трохи згодом. За годину до нас повинен завітати відвідувач, — пояснив Джордж, кладучи маску на стіл, між маслянкою й мискою з кукурудзяними пластівцями. Після того, як із неї обтерли порох, маска заграла яскравими барвами, а пташині пера на ній заворушились, наче хмаринка білого диму. — Що скажете про цю красуню? Маска полінезійського шамана. Я взяв її з кімнати Джесіки, — він позирнув на Локвуда. — Відімкнув учора останній ящик. Гарненька, авжеж?