Локвуд кивнув:
— Справді гарна. А більше ти нічого там не знайшов?
— Дещо знайшов. Покажу вам після обіду.
Я уважно поглянула на шаманську маску — на її насуплені брови й сердито перекошені вуста — і спитала:
— Як ти гадаєш, вона містить якусь енергію?
— Нібито містить, хоч я й не відчуваю цієї енергії так, як ти, — відповів Джордж. — Якщо твоя ласка, оглянь її пізніше, Люсі. Гаразд?
— Звичайно... — кивнула я й зрозуміла, що не можу більше мовчати. Я мала негайно скинути цей тягар зі свого серця. — Локвуде, Джордже, що нам робити?
Звісно, вони розуміли, що я маю на увазі. Спогади про наші відвідини мавзолею гнітили нас цілий ранок, адже нелегко забути про Поверненця, що женетеся за тобою сходами, розвалюючись на шматки. Та ще важче було не згадувати про роботу, яку замовив у нас цей привид. Мешканець чужої могили, що став нашим клієнтом, мимоволі займав наші думки.
— Я багато міркував про Марісу, — почав Локвуд, — і вважаю, що нам слід поводитись так, ніби нічого не сталось. Ми ще багато чого не розуміємо, тож було б небезпечно розповідати комусь про наш похід до мавзолею — принаймні доти, доки ми знайдемо відповіді на всі питання. Отже, поки що ми не пхаємо носа до чужого проса, працюємо над дрібними справами, всіляко уникаємо будь-яких прикрощів, а самі тим часом тихенько ведемо свої пошуки далі. Насамперед чекаємо знахідок від Джорджа, що вивчатиме зв’язки між Марісою та жінкою, яку ми звемо Пенелопою.
Джордж кивнув:
— Родина Фіттес від самого початку перебувала на чолі боротьби з привидами. Якщо ми хочемо відшукати вирішення Проблеми, то мусимо розібратись і в таємницях цієї родини. Завдяки нашому восковому приятелю, з яким ми познайомились минулої ночі, я спробую знайти в архівах усі газети з описами останніх років життя Маріси. Можливо, пощастить натрапити на слід когось із її помічників, які химерним чином пропали саме тоді, коли було оголошено про смерть Маріси. Той привид безперечно був знайомий з нею. Правда, Люсі?
— Так, він знав її, — підтвердила я. — І досі ще сердиться на неї.
— Виходить, це хтось із найближчих її знайомих. Той, кого зрадили і вбили.
— Правду кажучи, — втрутився Локвуд, понуро беручи свою чашку з прохололим чаєм, — цей привид — постать другорядна. Насамперед ми повинні встановити, що сталося з жінкою, яка мала лежати в цій могилі. З жінкою, яка нібито померла двадцять років тому. Люсі, спробуй розпитати свій придуркуватий череп. Ми, врешті-решт, діємо за його вказівкою, тож я досі вважаю його найголовнішим ключем до всієї цієї таємниці.
— Тут хтось згадав про мене? — долинув голос, а за ним зі склянки визирнуло обличчя привида. Не бозна-який красень зазвичай, сьогодні він мав ще гірший вигляд — справжнісінький позеленілий потопельник.
Я позирнула на нього:
— Ти хоч не кривись, а то від такої гримаси молоко скисне.
— Еге ж, я втомився!—відповів череп. — Цілу ніч не спав, як ви. Он ти й сама наче вичавлена, й Локвуд сидить синій, як труп на шибениці, а в Кабінса жовтий висип на підборідді .. Що це він, підхопив якусь заразу в підземеллі?
— Це жовток від вареного яйця, — пояснила я. — Це все дурниці. Мені треба поговорити з тобою про Марісу.
Дух примружив очі:
— Ні Нам треба поговорити про моє звільнення. Ми ж домовлялись.
Я завагалась:
— Ні, не тут. І не зараз. Краще поговорімо про це пізніше.
— Пізніше? Колисаме? Через піз року? Чи, може, через рік? Отак вам, жінкам, вірити!
— Ну, гаразд. Через кілька хвилин.
Привид знову скривився:
— Я таке вже чув! Спочатку — «через кілька хвилин», а потім за ці кілька хвилин щось станеться, ти про мене забудеш — і я так і сидітиму тут, тарабанячи пальцями по склу...
— У тебе немає пальців, — сердито буркнула я. — Та й що тобі час — ти ж мертвий! І до того ж за кілька хвилин я про тебе не забуду! Годі вже рюмсати! — тут я підняла голову й вигукнула: — Голлі, привіт!
На дверях кухні з’явилася Голлі Манро, що саме несла в руках полотняну господарську торбину. Швиденько озирнувши нас, вона пригладила вільною рукою своє довге чорняве волосся.
— Принесла пончиків, Голлі? — Джордж не зводив очей з торбини.