— Принесла, — якимось дивним голосом відповіла Голлі. Вонахутко пройшла повз нас і заходилась викладати покупки на кухонний стіл. Робила вона це якось знехотя, з застиглим обличчям і щільно стиснутими вустами.
— Що з тобою, Голлі? Все гаразд? — запитала я.
— Не дуже, — вона жбурнула вбік порожню торбину, взяла порожню склянку й наповнила її холодною водою. — Я зустріла в крамниці сера Руперта Ґейла.
Ми всі втупились у неї. Сер Руперт Ґейл, найближчий помічник Пенелопи Фіттес, чудовий фехтувальник і особа вкрай небезпечна, був виконавцем найделікатніших доручень своєї господині і не боявся заради цього забруднити свої руки. А ще він славився вмінням тиснути на будь-яких Пенелопиних супротивників. Наші з ним шляхи вже неодноразово перетинались.
— Приїхали, — сумно промовив череп. — Я ж казав, що ти забудеш про мене.
Я прикрутила важіль на кришці склянки й запитала:
— Що ж він робив там, Голлі?
— Чекав на мене, — Голлі випила воду одним довгим ковтком, немовби намагаючись змити якийсь огидний присмак у роті. — Пхе, який він бридкий!
— Він погрожував тобі? — поцікавився Локвуд, далі нерухомо сидячи на стільці.
— Відверто — ні. Хіба що натякав. Ти ж його знаєш — підходить до тебе впритул, посміхається й смердить одеколоном. Казав, що перевіряє, мовляв, чи не ведемо ми «надто небезпечних розслідувань». Тобто чи не нишпоримо за Пенелопою.
— Ні, ми тепер працюємо тільки над найбезпечнішими справами, — відповів Локвуд. — А що він іще казав?
— Попереджав. Хоч і приховано. Якщо ми візьмемось до якого-небудь «надто небезпечного» розслідування, то це може погано для нас закінчитись. «Ви ж не хочете, щоб з вашою чудовою невеличкою агенцією сталося щось прикре. ..» Тьху! — вона поставила склянку до мийки. — А ще він хотів довідатись, де ми були минулої ночі.
Ми з Локвудом перезирнулись:
— Коли саме?
— Після півночі. Сказав, що в нього є відомості, ніби нас не було вдома.
— Вони знову стежать за нами, — зауважила я. — І що ж ти йому сказала?
— Сказала, що не знаю, бо вже була в себе вдома, — стенула плечима Голлі. — Боюся, що він зумів захопити мене зненацька.
— Усе гаразд, — спокійно відповів Локвуд. — У нас на цей випадок є алібі. Ми були в Кентіш-Тауні й знешкоджували там пару Кам’яних Молотів. Папірець про це Джордж зліпить за три хвилини.
— Уже зліпив,—обізвався Джордж.— Голлі, не засмучуйся. Скуштуй краще пончиків.
— Дякую, я краще візьму яблуко.
Джордж скрушно хитнув головою:
— Ні, яблуком тут не зарадити. Це доведено. Коли в людини нервовий струс... у мене, до речі, теж зараз струс... — він поглянув на пакунок, що лежав на кухонному столі.
— Гаразд, Джордже, діставай тарілки, — наказав Локвуд. — У нас усіх струс.
І ми всі взялися до пончиків — навіть Голлі. До речі, Джордж мав цілковиту рацію: після пончиків світ повернувся до свого звичайного стану. Тобто майже звичайного, бо в ньому ще залишалось чимало незбагненних речей. Маріси в усипальниці не виявилось. Вінкмена звільнили з ув’язнення. Та й зустріч Голлі з сером Рупертом теж була, врешті, надзвичайним явищем.
***
Зазвичай за діяльністю всіх психологічних агенцій наглядає ДЕПРІК — Департамент психологічних розслідів і контролю, головна контора якого міститься в Скотленд-Ярді, в центрі Лондона. Щоб забезпечити високу якість розслідувань, ДЕПРІК має право карати винних агентів або навіть цілі агенції. Найчастіше це покарання обмежується штрафом, проте в найтяжчих випадках агенцію можуть і закрити. Щоправда, самих агентів ДЕПРІК турбує нечасто — здебільшого ця установа приділяє увагу дослідженню Проблеми.
Відтоді, як Пенелопа Фіттес перебрала під своє керівництво агенцію «Ротвел», багато що змінилось. Панна Фіттес тепер сама контролювала три чверті психологічних розслідувань у Лондоні й помалу захоплювала агенції, які ще залишались незалежними. Співробітники фірми «Фіттес» почали займати в Скотленд-Ярді високі посади, витісняючи ветеранів ДЕПРІК. Вигадувались і запроваджувались нові правила, внаслідок чого незалежні агенції — з їхніми обмеженими ресурсами — могли відтепер працювати хіба що над найдрібнішими справами. Ба більше — контроль над ними дедалі посилювався, інспектори ДЕПРІК постійно стежили за кожним їхнім кроком і навіть за найменшого порушення правил ці маленькі агенції негайно закривали. Робилося це нібито в інтересах суспільства, хоча насправді це було звичайнісіньке полювання на конкурентів.
Зрозуміло, що й нашу — найменшу в Лондоні — агенцію «Локвуд і К°» нове керівництво ДЕПРІК не обминуло своєю увагою. Будь-якої години нам могли зателефонувати, щоб перевірити, чи вдома ми. Нас могли зупинити на вулиці й попросити показати документи, щоб підтвердити, що ми виконуємо чиєсь замовлення, а не діємо самостійно. Ба більше — за нами стежили. Ні, шпигуни не чергували під нашими дверима, проте ми ясно відчували, що нам услід без упину хтось дивиться. Іноді нам щастило помітити такого шпика: одного разу ним виявивсь усміхнений хлопчина, що прямував за нами до станції метро «Бейкер-стріт», іншим разом — солідний добродій у капелюсі, що стовбичив біля крамниці Арифа й спостерігав, як ми проходимо повз неї. Часом такі зустрічі траплялись нам по кілька разів на тиждень, часом нас не турбували по два-три тижні поспіль. Це нібито «випадкове» стеження також мало свій прихований зміст: нам ніби нагадували, що «Локвуд і К°» — це така дрібнота, що на неї можна майже не звертати уваги.