— Ну, — буркнув Кіпс, поправляючи свої здоровенні окуляри, — я вже не знаю, як може бути все гаразду могилі...
Проте Локвуд уже рушив крутими сходами вниз. За його спиною вогники наших свічок вигравали на залізному обличчі Маріси Фіттес, і її тонкі вуста лиховісно посміхались нам услід.
2
Гаразд, зробімо невеличку перерву, поки ми стоїмо перед сходами. Ніяка гидота поки що на нас не наскочила, пасток теж помітно не було. Усі ми були живі й здорові. Це дозволяє мені трохи заспокоїтись і розповісти вам, чому ми вп’ятьох (чи радше вп’ятьох з половиною, якщо рахувати череп) наважились таємно, серед ночі, проникнути до однієї з найславетніших усипальниць Лондона.
Я не розводитимусь про те, яким чином ми пробралися до мавзолею, хоч це, правду кажучи, також цікава історія. Задля цього Джорджеві довелося кілька ночей поспіль спостерігати за вартою біля мавзолею, щоб скласти точний графік змін охоронців; далі Кіпс кілька тижнів вистежував сержанта з ключами від усипальниці; наступним етапом стало надзвичайно майстерне викрадення цих ключів, коли Голлі відвернула увагу сержанта, а Локвуд тим часом витяг ключі з його кишені, зробив з них восковий зліпок і повернув їх на місце — і все це за пів хвилини; потім один із приятелів нашої давньої знайомої — продавчині артефактів на прізвисько Костомаха-Фло — зробив за цим зліпком копію ключів, і нам залишилось тільки проникнути до мавзолею, скориставшись зміною вартових.
Ні, я мала на увазі не це. Я просто хотіла пояснити, чому ми вдалися до такого ризику.
Для того, щоб відповісти на це, нам доведеться повернутись на п’ять місяців назад — до тієї ночі, коли ми з Локвудом удвох прямували темною, скутою морозом долиною. Ця невеличка прогулянка геть перевернула наші з ним уявлення про довколишній світ — та, власне, й про нас самих.
Чому? Бо ми несподівано опинились за межами нашого світу. Тобто потрапили до Іншого Світу. Що ж це було за місце? Важко сказати. Дехто називає його Тим Боком, дехто — Світом Духів. Напевно, в різних стародавніх культах і віруваннях у нього є й інші назви. Як на мене, воно не скидалось ні на рай, ні на пекло, як їх описують ці вірування; просто світ, дуже схожий на наш, тільки холодний, мовчазний, застиглий під вугільно-чорним небом. Світ, яким вільно походжали мерці — то був їхній рідний дім, а ми з Локвудом виявились у ньому чужинцями. Нам у цій нескінченній потойбічній ночі не знайшлося місця.
Опинились ми там випадково, рятуючись від ворожої гонитви, проте виявили, що ми — не єдині живі душі у цьому світі мерців. З’ясувалось, що Іншим Світом цікавиться не хто інший, як пан Стів Ротвел — онук Тома Ротвела, засновника славетної психологічної агенції «Ротвел». У невеличкому забутому селі він створив дослідницький центр, де проводив експерименти, посилаючи на Той Бік своїх співробітників у залізних обладунках. Потрапляли вони туди через прохід, створений із Джерел, оточених залізними ланцюгами. Нам важко сказати щось про істинну мету цих експериментів. Спроба самого Стіва Ротвела змусити нас мовчати закінчилась тим, що він сам загинув у цьому проході, а далі стався потужний вибух, що знищив увесь дослідницький центр. І наслідки цієї катастрофи були вельми далекосяжні. Почнімо з того, що осиротілу агенцію «Ротвел» прибрала до рук їхня найбільша суперниця, панна Пенелопа Фіттес, таким чином ставши найвпливовішою жінкою в цілому Лондоні.
Щодо нас, то ми зробили з цього не дуже втішні висновки. Наш власний досвід доводив, що є тісний зв’язок між нестримним проникненням духів до нашого світу й присутністю живих людей на Тому Боці. Ми були переконані: що більше живих осіб потрапляє на Той Бік, то дужче прагнуть потрапити до світу людей потривожені ними мерці. Це відкриття мало для нас величезне значення. Більш ніж пів століття Британія марно боролася з Проблемою — небаченою за масштабами навалою привидів, зупинити яку нікому не вдавалось, як не вдавалось і з’ясувати її причину. Зараз у наших руках опинився ключ до вирішення Проблеми, й нам хотілось, щоб цю новину знали всі.
Проте зробити цього ми не могли. Бо нам це заборонили.
І ця заборона виходила саме від панни Пенелопи Фіттес. Вона не знала про нашу з Локвудом химерну подорож до Іншого Світу (ми не розповідали про неї нікому, крім найближчих друзів), одначе їй було відомо, що ми знайшли дещо цікаве в лабораторіях Ротвела, і вона категорично вимагала, щоб ми нікому не прохопились про це ані словечком. І це була не дружня порада чи прохання, а холодний, погрозливий наказ. І ми не мали жодних ілюзій щодо того, що нас чекає, якщо ми наважимось порушити свою мовчанку.