Звичайно ж, цей наказ не міг не розлютити нас. Жінка, що стоїть на чолі боротьби з Проблемою, забороняє нам наближатись до її вирішення! Причин, що спонукали її віддати такий наказ, ми досі не розуміли, але ці причини — на нашу спільну думку — аж ніяк не могли бути безневинними. До всього цього додавалась іще одна загадкова обставина. Річ у тім, що череп, який жив собі у склянці в нашому домі, розмовляв колись із Марісою Фіттес, а побачивши її онуку Пенелопу — вона завітала до нас, щоб віддати той самий наказ, — почав переконувати, ніби Пенелопа й Маріса — одна й та сама особа.
Та хоч як підозріливо ми ставились до Пенелопи Фіттес, просто так вірити на слово черепові теж не годилося. Тож залишався один-єдиний спосіб у цьому переконатися — самим подивитися на Марісу в її могилі.
***
Сходи були круті й вузькі. Ми йшли повільно, обережно, сходинка за сходинкою. Першим ступав Локвуд, за ним — Джордж, Голлі і я, а останнім — Кіпс. Ми тримали над головами свічки — їхні вогники зливались один з одним, проникали дюйм за дюймом углиб землі, мов невеличка осяйна гусениця.
За нашими спинами блідо світився, помалу згасаючи, промінь від ліхтаря, який ми залишили біля входу до підземелля. Праворуч від нас тягся мур, споруджений з акуратних тесаних каменів, — гладенький, укритий блискучими краплинками вологи. Ліворуч зяяла недосяжна для наших свічок порожнеча. Локвуд на мить увімкнув свій ліхтар — його промінь розчинивсь у мороку, після чого ми ще тісніше притулилися до муру. А далі й цей мур несподівано кудись пропав, і нам довелося прямувати далі, відчуваючи обабіч сходів темне бездонне провалля.
У таких місцях із людиною коїться щось химерне. Тремтять ноги, й м'язи тіла німіють. Ти хитаєшся, відчуваючи, як тебе тягне до безодні. Зростає напруження, з’являється страх, що хтось — або щось — наближається, щоб накинутись на тебе з пітьми. Ступивши зо два кроки, ми раз по раз зупинялись і перевіряли довколишній простір за допомогою своїх Талантів. Від мертвотної тиші голова дедалі дужче йшла обертом.
Не додавали завзяття й нескінченні похмурі зауваження черепа, склянку з яким я тягла в своєму рюкзаку:
— О-о, яке страшне місце! Уважніше дивись під ноги, а то ще беркицьнемось казна-куди... Мені все одно, я вже мертвий, а от ти... До речі, тобі цікаво дізнатися, що ти відчуваєш, коли падаєш у бездонне провалля?.. — і таке інше.
Врешті я не витримала й погрозилася, що витягну склянку з рюкзака й викину геть. Лише тоді він замовк. А далі знову з’явився мур, та й сходи звернули ліворуч і стали менш круті. Склянка за моєю спиною спалахнула зеленим сяйвом.
— Я втомився, — поскаржився привид. — Це все Локвуд винен. Плентається, як слимак.
— Він усе робить як слід. Перевіряє кожен наш крок.
— Столітня бабця й та швидше дорогу переходить... Мох росте скоріше, ніж він совається!
Локвуд і справді, так би мовити, не дуже поспішав. Мені було трохи видно його обличчя — він пильно, помалу оглядав кожну сходинку, перш ніж ступити на неї; не забував він придивлятись і до вогких каменів на стінах. Одне слово, він залишався собою — керівником, що стоїть між людьми, які прямують за ним, і темрявою попереду. Цю роль він, як і завжди, виконував напрочуд витончено. Це надихало мене навіть у такому місці, як ця усипальниця. Я усміхнулась йому — він, зрозуміло, не відповів, бо не бачив мене. Та зараз це нітрохи не займало мене.
— У тебе все гаразд, Люсі? — запитав Кіпс, який ішов позаду мене. — Відчуваєш що-небудь?
— Ні. Усе гаразд.
— Просто я побачив, як ти кривишся... Ой, щось у мене окуляри запітніли. Коли вже ми дістанемось до того клятого підземелля? Чого це Локвуд так воловодиться?
— Він усе робить як треба, — заперечила я.
Ми мовчки рушили далі у хмаринках диму від наших свічок. Локвуд спокійно, невтомно просувався вперед. Деякий час усе тяглося так само — нескінченний мур, тиша, дим, шаркотіння наших підошов у темряві, — аж тут...
— Та мерщій уже! — на весь голос, наче мавпа-ревун, гаркнув мені у вухо череп. З несподіванки я здригнулась, утратила рівновагу й хитнулась уперед, влучивши рукою, в якій тримала свічку, просто в шию Голлі. Та, зойкнувши, звалилась на Джорджа, а той спіткнувсь і вдарив Локвуда під коліна. Локвуд, що саме схилився над черговою сходинкою, не встояв і покотився вниз — бум, бум, бум! Загубивши дорогою рапіру й свічку, він докотився так аж до дна й перекинувся на спину, пацаючи довгими ногами в повітрі.