А на постаменті у світлі наших ліхтариків холодно виблискувала срібна труна.
Труну було вкрито сріблястою парчею з зображенням славнозвісного герба агенції «Фіттес» — здибленого єдинорога.
— Не хочу поспішати з висновками, — пробурмотів Локвуд, — та мені здається, що ми на місці.
— Так, це та сама труна, виконана за особливим замовленням, — пошепки відповів Джордж. Розмовляти вголос у такому місці справді не личило. — Три дні вона стояла у Вестмінстерському абатстві, оточена скорботним натовпом. А потім її перенесли сюди.
— Якщо вона, звичайно, тут, — зауважила я й знову застосувала свій Слух. Ні, все було гаразд — тихо та спокійно.
— От ми й завітали сюди, щоб це з’ясувати, — Локвуд рішуче підійшов до постамента. Мені здавалося, що своєю впевненістю він хотів утамувати страх, який огорнув нас. — За п’ять хвилин закінчимо роботу й відразу підемо. Працюємо, як завжди. Готуйте ланцюги!
Раніше ми не раз програвали цю частину операції в нашому затишному помешканні на Портленд-Роу. Ми вже знали, що саме зараз нас огорне найдужчий страх, який змушує людину забувати про найочевидніше. Тому ми щоразу розкладали залізні ланцюги у вітальні довкола канапи (яка правила в нас за труну Маріси Фіттес), міцно з’єднували їхні кінці, сипали на підлогу сіль і залізо, розставляли лавандові свічки — на рівній відстані одна від одної. Ці тренування стали нам у пригоді — за кілька секунд постамент із труною й тим, що могло в ній ховатись, було оточено й відрізано від зовнішнього світу.
Закінчивши роботу, ми вишикувались круг ланцюгів.
— Чудово, — мовив Локвуд. — Що скажеш про труну, Джордже?
— Як я й сподівався, її було виконано на особливе замовлення фірмою «Едґар і Сомс». Її обшито свинцем, покрито сріблом і замкнено на два замки. Замки, напевно, з противагою, бо відімкнене віко залишається піднятим, — Джордж намагався говорити спокійно, однак я бачила, як його щокою струменіє піт. Ця усипальниця, цей постамент, ця труна неабияк тривожили нас. Голлі зблідла, Кіпс мало не прокусив собі до крові нижню губу. Навіть череп у моєму рюкзаку принишк, і зеленкувате сяйво в склянці майже згасло.
Локвуд глибоко зітхнув, озирнувши нас усіх:
— Що ж, тепер моя черга... Старенька Маріса розпочала все це першою — боротьбу з Проблемою, заснування агенцій. За цей доробок ми вдячні їй навіки. Проте нам також відомо, що по собі вона залишила таємницю, частина розгадки якої, можливо, схована в цій труні...
— Не марнуй часу, — перервала я його.
— Як скажеш, — усміхнувся він мені у відповідь.
Джордж із Кіпсом тримали напоготові свічки. Ми з Голлі витягли каністри з магнієм.
Локвуд переступив через залізні ланцюги й наблизився до постамента.
Труна заввишки сягала його грудей. Обережним спритним рухом Локвуд ухопився за сріблясту парчу й скинув її до підніжжя постамента. Віко труни яскраво виблискувало в світлі наших ліхтариків. На ньому, як перед тим зазначав Джордж, справді видніли два масивні замки. Локвуд хутко клацнув ними — раз, два! — й від цього звуку в мене тьохнуло серце.
Настала мить істини. Якщо череп не брехав, труна мала виявитись порожньою.
Локвуд легенько штовхнув віко вгору й тут-таки відскочив назад, за ланцюги.
Джордж мав рацію: завдяки противазі віко трохи погойдалось і тихенько завмерло. Всередині труни аж до самісіньких країв було непроглядно темно.
Кіпс із Джорджем підняли руки. Мерехтіння їхніх свічок осяяло труну. Я побачила, що всередині її оббито червоним шовком...
І на цьому шовку лежало щось довге, тонке, накрите білим полотном.
Десь із хвилину панувала мовчанка. Ми з Голлі стояли, стискаючи в руках каністри з магнієм. Інші теж заціпеніли, важко дихаючи крізь зуби. Повітря в усипальниці ніби згусло й гнітило нас, не даючи навіть поворухнутись.
— Так, а вдома, здається хтось є, — тихо промовила Голлі.
— От і вір після цього черепам, — буркнув з прокльоном Кіпс.
Отямившись, я ляснула долонею по склянці:
— Черепе! Агов!
— Чого тобі? — зелене сяйво знову зажевріло за склом. — Мене нудить. Тут довкола забагато срібла. От гидота!
— Не обходить мене твоя нудота! Поглянь на труну!
— Ну, гаразд, — помовчавши, відповів привид. — Там може лежати ще чиєсь тіло, не Марісине. Чи купа цегли, загорнута в полотно. Ще раз повторюю для дурнів: це не Маріса. Відгорніть полотно й подивіться на обличчя.