— Убивця! Ви — убивця!.. Я збагнув, що ви зібралися робити… Я чув ваші слова… Щоб урятувати ту, яку кохаєте, задля божевільної Дельфіни Фаржо ви відбираєте життя в цієї бідолашної… Не дивуйтеся, що я називаю її по імені, я її знаю. Ви без вагання віддаєте смерті іншу жінку, що була під вашою опікою. Бідолашну безневинну жінку, яку кохаю я і яку ви вб'єте, тільки вбивши спершу мене.
— Що ви таке кажете? — мимрив хірург, відчуваючи, як кров відпливає йому від голови. А таємничий співрозмовник підступив ще ближче і мовив, ледь не задихаючись:
— Каже, що жінка, яку ви вбиваєте, — моя кохана. І зовуть її — Елен. А я — Фандор.
— Фандор.
Журналістове ім'я пролунало в залі як дзвін, бо найменший звук тут лиховісно відлунював. Сполотнілі медсестри дослухалися до розмови, їхні обличчя потворив жах, очі палали нестямним вогнем; приголомшені, вони не знали, що робити. А Поль Дроп розгублено бурмотів:
— Фандор! То ви Фандор!
Руки його тремтіли. Скальпель вислизнув з рук і з брязком упав на підлогу.
— Паскуда! — не вгавав Фандор. — Убивця! Убивця! — Вихопив револьвер, наставив його на професора і проказав: — Я вб'ю вас, уб'ю як собаку.
На цю погрозу хірург ніби оговтався.
— Яке це має значення, — мовив він. — Не чіпляйтеся… Може, ви й справді кохаєте одну з цих жінок. А я кохаю другу, кохаю безтямно. Чому я маю жертвувати нею задля тієї, якої зовсім не знаю?
— А тому, — кинув Фандор, — що тут я і не дам скоїти такої мерзоти.
Професор на хвилю вмовк. Потім схрестив руки на грудях і глузливо проказав:
— Гаразд, нехай так, я — паскуда. Та завадивши мені врятувати Дельфіну, ви вб'єте і Фантомасову доньку!
Фандор зблід: він усвідомив, що хірург каже слушно. Він почав операцію і лише він міг завершити або припинити її. Отже, подумав Фандор, коли він пристрелить його, мов собаку, то жертв буде не одна, а три. Хірургова смерть не врятує ні Елен, ні Дельфіни Фаржо! Журналіст іще ніколи в житті не відчував такої безвиході. Він впадав у розпач від своєї безпорадності, здавалося, ніби йому зв'язали руки, а на плечі навалився страшний тягар, що його чавить безжалісна сила. Супроти Фандора постали не один чи два вороги, а непрохідним муром постала сама Наука, невблаганна й таємнича!
Журналістові на мить здалося, що він от-от знепритомніє. Глянув на бідолашних жінок, що, вкрай бліді, нерушно лежали на операційних столах. Вуста їм звело судомою, зуби моторошно ошкірились, і голови через те скидалися на черепи. Щось їх наче непокоїло, вони часом хрипіли, і взагалі, вкутані з голови до ніг у широкі простирадла, скидалися на трупи, прикриті саваном.
Фандор упав навколішки:
— Благаю, порятуйте її! Порятуйте! Невже ви можете вчинити це нице, жахке вбивство… Професоре Дроп, заклинаю вас вашим чесним минулим, вашим іменем вченого. Я знаю, вас звинувачують у мерзенних учинках, у дружбі з Фантомасом. Знаю, що вас підозрюють у вбивстві Себастяна Перрона, що ви покалічили свою дружину, Амелі Таверньє… Кажуть, ви здатні на все, але я не можу повірити. Ви не страховисько, ви не довершите того, що почали в хвилину затьмарення. Професоре Дроп, я не погрожую вам, я благаю, на колінах молю вас, — порятуйте, врятуйте Елен! А якщо вам потрібна жертва, потрібен хтось, аби зцілити свою кохану, то я ось, перед вами. Я віддаю своє життя за життя тієї, кого кохаю. Поле Дроп, змилуйтеся наді мною.
Журналіст задихнувся, зброя випала з рук, грюкнувши об підлогу. Тоді важко осів і він сам. Фандорові здалося, немов його одягають у свинцевий плащ, очі заслали чорні запони. Надто сильне переживання, та ще запах хлороформу, до якого журналіст не звик, мало не задушили його. І він, напівзомлівши, впав і заснув. Тим часом похололі від жаху медсестри вже не подавали як слід хлороформу, і пацієнтки заворушились. Здавалося, вони от-от пробудяться, їхні рухи ставали неспокійніші. Проте мадемуазель Данієль і стара Фелісіте не були здатні ні щось робити, ні наважитися на щось. Вони тільки стояли, заціпенілі від жаху.
Першим отямився професор Поль Дроп, що досі мовчки слухав Фандорові благання. Слухав, схрестивши на грудях руки й понуривши голову. Але людина зараз переважила хірурга. Поль Дроп підійшов до операційних столів.
— Що ви хочете робити? — злякано спитала Данієль.
Професор не відповів. Швидким порухом зняв із зап'ястя Елен нещодавно встановлений пристрій. З відкритої вени закапала кров, але професор спритно і наклав лігатуру й звелів:
— Заберіть її!
Жінки скорилися, професор лишився наодинці з Дельфіною. Та ворушилась і здригалася, ніби вже й прокидаючись. Професор схопив балон із сумішшю кисню й хлороформу і дав хворій вдихнути. Тоді підбіг до дверей, подивився, куди медсестри повезли Елен, нервово й квапливо замкнув ключем двері. Тепер при пам'яті був тільки він один. Праворуч лежала Дельфіна Фаржо, щойно приспана дозою хлороформу, а ліворуч лежав на підлозі зомлілий Фандор. Професор квапливо стягнув з себе піджак і закотив рукави сорочки. Зняв і маску, відкривши бліде й напружене обличчя.