— Ет, хай йому біс! Таж вас будь-який лягавий міг схопити!
Чоловік говорив розважливо, про речі, здається, ясні та зрозумілі. І його вразив тон, яким йому відповів Фантомас.
— Бедо, — холодно мовив злочинець, міряючи поглядом свого частого спільника. — Бедо, ти верзеш дурниці, і якби я не був сьогодні в доброму гуморі, я б тобі показав, як сумніватись у мені й моїх задумах. — Фантомас посміхнувся, ніби згадавши щось утішне. — Я виправдав сина, — спокійно повів він далі, — а щодо Жюва… Не зовсім певен, що вбив його, але сподіваюсь.
То була сенсаційна новина, і похмурий волоцюга, що стояв біля Фантомаса, аж підстрибнув на радощах.
— Кажете, що прикінчили Жюва? І виправдали сина? Отакої! Я вже вас зовсім не розумію… Дозвольте вас запитати, хазяїне?
Фантомас не терпів, коли хтось із спільників розпитував його. Проте цього дня він був у чудовому настрої.
— Я тобі зараз кількома словами поясню… — І швидко переповів про вранішні події. Урвавши вітання, якими став обсипати його волоцюга, він і додав: — Берімося тепер до іншого. Мої накази, сподіваюсь, ти виконав? Одяг приніс?
— Атож, хазяїне, — відповів Бедо, — я приніс усе потрібне для гримування. Проте не знаю, де це можна зробити… В машині — то всяке може трапитись. Та й людей скрізь повно…
Фантомаса, проте це не тривожило. Вислухавши Бедо, він здвигнув плечима.
— Яка ж ти дитина! — мовив він. Тоді тицьнув рукою на музей: — А коли он там? Невже гадаєш, що такої пори хоч хто-небудь є в залі старожитностей? Мій любий, музеї, які з усіх установ насамперед призначені для публіки, — найбезлюдніші місця, це ж відомо.
І справді, невдовзі з Лувру вийшли двоє чоловіків, в яких найдосвідченіший поліцейський, окрім хіба Жюва, нізащо не впізнав би ні Бедо, ні Фантомаса! Двоє підстаркуватих людей, двоє добропорядних лимарів у синіх блузах, що несли добре знайомі скриньки з інструментами. На їхніх головах, як веліла паризька мода, стриміли набакир невеликі засмальцьовані кашкети; вони напрочуд пасували до їхнього вбрання.
— Хазяїне, — запитав Бедо, — а куди ми йдемо?
— До тебе, — поважно відповів Фантомас.
— За дитиною? — спитав Бедо.
— За дитиною, — потвердив Фантомас. І пішов уперед, ведучи свого товариша, який сліпо корився йому, вочевидь не розуміючи, що хазяїн надумав, проте ладний віддано і беззастережно виконати все, що той скаже. На мить Фантомас замислився, а потім звернувся до поплічника: — Бедо, ми працюватимемо вдвох. Нещодавно ти зробив мені послугу, і я сказав тобі, що віддячу. А я свого слова дотримуюсь. Те, що ми зробимо, дасть нам гроші, і ми поділимо їх порівну.
Бедо аж витріщився від подиву.
— Господи! — зойкнув він. — Та це ж з біса добре! Бо в мене й справді з грошима сутужно, а коли так… А що за робота?
Фантомас удоволено посміхнувся.
— Спершу нам треба помститися, — мовив він, — помститися Жювові, напавши на того, кого він захищає!.. Ми нарешті забагатіємо. — Фантомас пильно глянув на Бедо: — Ми вб'ємо малого Убера, — коротко кинув він.
— Вб'ємо малого Убера? — скривився Бедо. — Хай йому біс! Невже це таке прибуткове діло?
Фантомас лише всміхнувся на це безглузде запитання.
— Дурнику! — майже лагідно мовив він.
Та Бедо не йняв віри.
— Це ж надто з багатьма треба буде ділитися: вам, мені, Маріусу, який викрав дитину, Клодові, що про все довідався.
Фантомас зареготав. Атож, радість цього нелюда, що збирався занапастити дитину, була просто сатанинською. Жахав той спокій, з яким цей негідник завжди був готовий до все нових і ще тяжчих злочинів.
О так, прізвисько «кат», яким нагородили Фантомаса, цілком пасувало йому! Жодне звірство не зворушувало його. Його не зупиняла будь-яка ницість.
Фантомас став на диво балакучим.
— Невже ти й справді, — захлинався він сміхом, — гадаєш, що нас так багато? Дурнику!.. Але знай, що ті прибутки нам треба ділити лише на двох — тобі й мені. Клод — це той самий Маріус, а Маріус, коли хочеш знати, це я!
Бедо не відповів. Заброда був у такому захваті від вигадливості хазяїна, якого просто обожнював, що не знав, що й казати. Кілька хвилин тому він дізнався, що Міньяс — не хто інший, як Фантомас. А тепер йому кажуть, що санітар Клод і підступний Маріус — теж Фантомас. Бедо був спантеличений, дивуючись, чи не може Фантомас, мов Протей, прибирати стільки подоб, скільки йому заманеться. Чи не здатен він прибрати зразу сотню личин, коли цього потребуватиме.
— Ви людина з десятками облич, — нарешті озвався він. І знову вмовк, бо Фантомас, зневажливо всміхнувшись на захват свого поплічника, знаком звелів йому мовчати.