Молода жінка здивовано втупилася в неї.
— Мою ляльку? — лагідно спитала вона. — Яку ще ляльку?
Фелісіте ледь стенула плечима й, зайшовши до сусідньої кімнати, винесла звідти іграшку й поклала біля хворої.
Дельфіна придивлялася до порцелянової ляльки.
— Що це означає? — поцікавилася вона. — Навіщо ти принесла її?
Терпляча стара Фелісіте пояснила:
— Щоб ти могла трохи розважитись… Он бачиш, зараз на ляльці рожева сукня. А коли схочеш, можеш одягнути блакитну, так буде навіть краще..
Фелісіте вмовкла під непорозумілим Дельфіниним поглядом. Молода жінка, здавалося, була сердита й спантеличена водночас.
— Отакої! — згукнула вона. — Що це все означає? Мені дають ляльку, щоб я бавилася з нею, мов мала дитина. — Дельфіна зайшлася нервовим смішком. — Адже мені не десять років. Я доросла жінка, була одружена, мені тридцять років. Що за дурниці — давати мені бавитися лялькою! — Дельфіна і раптом пожвавішала. — Глузують тут із мене чи що? — Дельфіна показала на книжку на етажерці й звеліла Фелісіте:
— Принеси мені, я подивлюся її.
То був альбом з неоковирними, надміру яскравими малюнками. Під кожним великими літерами йшов напис. Альбом призначався, безперечно, для малюків, які вчаться читати. Дельфіна перегорнула кілька сторінок.
— Пригадую, — спроквола мовила вона, — не так давно я з великим зацікавленням розглядала ці малюнки. А тепер вони мені якісь аж надто дитячі. Нема на що дивитися. — Дельфіна знуджено відклала альбом і мовби сама до себе провадила далі: — А все ж, пригадую, вони мене дуже вабили, чи то давно, чи не так давно, вже й не пам'ятаю до пуття.
Фелісіте збентежено слухала Дельфіну. «Такою вона ще ніколи не була, — дивувалася доглядачка. — Що з нею сталося?» Але незграбно наполягала:
— Дельфіно, та ти погралася б краще з лялькою.
Хворій урвався терпець. Вона схопила іграшку й жбурнула на середину кімнати. Порцелянова лялька розлетілася на друзки.
— Досить із мене знущатись! — несамовитіла вона. — Чуєш, я тобі не: дитина, не дурепа й не безклепка! Дайте мені щось пристойне, щось цікаве для мене, я вам не мала дівчинка… До речі, чому і відколи до мене так ставляться? — І тоді, ніби їй сяйнуло, запитала: — Чому я більше не бачу професора? Доброго професора Поля Дропа, якого так люблю? Це нечемно — так мене занедбати. Фелісіте, я справді була щасливою, коли він сидів тут, лагідно дивився на мене й гладив мені руки. Піди скажи, нехай прийде.
Стара доглядачка зблідла. Поза сумнівом, з хворою сталася раптова, разюча й несподівана переміна. Вона розмовляє як при здоровому глузді, висловлює тверезі думки. Нема й сліду жалібної лагідності, якої надавав їй дитячий голосок. Вона вже не хоче, як раніше, ні гратися з лялькою, ні розглядати книжку з малюнками. Фелісіте погамувала хвилювання і, намагаючися, щоб не тремтів голос, ухильно відповіла:
— Про професора, люба, не турбуйся. Принаймні сьогодні його не буде…
— А завтра? — наполягала Дельфіна.
— Можливо, — відповіла Фелісіте.
Де вже було бачити старій жінці, що Дельфіна довгим, підозріливим поглядом дивиться на неї.
Дельфіна помовчала, потім потяглася на ліжку й проказала:
— Облиш мене, Фелісіте, й опусти завіси. Я трохи стомилась і, мабуть, посплю.
Доглядачка послухалась. Трохи посиділа біля узголів'я хворої, а коли побачила, що та дихає спокійно і рівно, перейшла до сусідньої кімнати. Зняла телефонну трубку й стала розмовляти з мадемуазель Данієль.
— Ви можете піднятися на хвилинку? — запитала вона в старшої медсестри.
Та відповіла, що вже йде. Невдовзі обидві жінки сиділи в кімнаті.
Після жахливої пригоди в операційному залі, що завершилася смертю Поля Дропа, мадемуазель Данієль не знаходила місця від горя й переживань.
Нечуваний скандал здавався неминучим, проте його вдалося пригасити. Фандор, що міг стати грізним обвинувачем покійного, втримався від неприхильних слів про небіжчика. Та й журналіст не звинувачував медсестер у співучасті в злочині Поля Дропа. Бо побачив, що жінки вражені не менше, ніж він, отже, аж ніяк не були хірурговими спільницями. З іншого боку, в клініці поводилися так, ніби нічого особливого не сталося. Одразу з'явилися ділові люди, які створили нове товариство й вирішили далі підтримувати клініку. Відомі хірурги згодилися перейти до неї і перевести сюди свою клієнтуру. Тож усі фінансові справи було залагоджено якнайкраще.
— Навіщо ви кликали мене? — спитала мадемуазель Данієль.
— Мені здається, ніби стається щось незвичайне. До Дельфіни Фаржо, схоже, потроху повертається розум. — І стара медсестра переповіла свою розмову з хворою, яка так хотіла бачити професора Дропа.