І безперервні стогони хворої лунали дедалі гучніше в нічній тиші.
Палату, наповнену нудотним запахом хлороформу і компресів, освітлювала лиш одна електрична лампочка в нічнику. Медсестра, не ремствуючи, і слухала, як годинник відбиває час; близько півночі страждання хворої стали нестерпні. Жермен тихо обійшла ліжко пацієнтки, прочинила двері в коридор і покликала:
— Фелісіте!.. Фелісіте!..
Стара медсестра, що спала у кріслі, довго розбуркувалася, поки встала й підійшла до Жермен.
— Що таке?
— Хворій з палати номер 28 погано, дуже погано, мабуть, треба попередити мадемуазель Данієль.
Фелісіте невдоволено скривилася.
— Мадемуазель Данієль потрібно відпочити, вона веліла будити її тільки в крайньому випадку… Ваша хвора ж не помирає?
— Сподіваюся, що ні, але вона так страждає.
Фелісіте знизала плечима. Діло звичне: що ж тут поробиш?.. Така вже доля всіх прооперованих, треба перетерпіти ці муки, коли хочеш видужати! Однак вона перепитала:
— Увечері ви давали їй заспокійливе?
— Ні, не давала. Я чекаю кризи — так мені звеліли… Ви ж бо знаєте, що і давати заспокійливе можна лиш при таких нестерпних болях, які можуть зашкодити видужуванню хворих.
— Авжеж… авжеж… — погодилася Фелісіте, яка, мабуть, не зовсім довіряла лікарським приписам. — Але все ж таки не годиться, щоб людина репетувала цілісіньку ніч… Дайте їй що-небудь, бідолашна заслужила.
— Признатися, це таки правда, — підтвердила Жермен.
На цьому жінки й розійшлися, нечутно ступаючи по паркету.
Фелісіте повернулася до свого крісла й ще з більшою насолодою поринула в сон, а молода й красива Жермен зайшла до палати, де хрипіла бідолашна Конча Коралес.
— Господи, — мурмотіла вона, — як я страждаю… як страждаю.
З божественною усмішкою, що надавала її обличчю ангельської подоби, Жермен підступила до ліжка.
— Я зараз потамую ваші страждання, — мовила вона, — дам вам випити мікстуру, від якої ви заснете.
І при світлі нічника Жермен приготувала снодійне й піднесла його Кончі Коралес.
Та аж напружилась, аби підвестись, щоб випити ліки, так їй не терпілося вгамувати спрагу, забутися й потамувати свій біль.
Але Жермен звеліла:
— Ні, ні, не ворушіться.
З професійною вправністю вона просунула руку під подушку, на якій лежала голова хворої, повільно й обережно підняла її, а вільною рукою піднесла до губ жінки склянку з мікстурою.
Зусилля, що їх доклала Конча Коралес, були дуже незначні, проте вона знесилено відкинула голову, ледь помітною усмішкою подякувала своїй гарненькій доглядальниці й слабким, наче подих, голосом пожалілася:
— Як мені погано, дитино моя.
Крізь причинені віконниці до лікарняної палати проник світанок. Хвора перестала жалітися й стогнати, і Жермен, що задрімала на стільці, розплющила очі й опам'яталась. Вона бачила радісний і чарівний сон, заглянула у веселий, принадний світ, а тепер різко повернулася до дійсності.
Була вже, мабуть, шоста година ранку, через кілька хвилин хвора прокинеться й знову почне жалітися, і це триватиме, очевидно, доти, аж доки вона одужає чи помре.
Хоч як там є, одне було ясно: коли Конча Коралес покине палату, її місце займе інша хвора, потім ще і ще, і так без кінця. Хіба ж це життя? Чи варто так жити вічно?
Жермен пробудилася з короткого забуття обурена своєю долею, відчуваючи, що її серце стискається від прагнення вирватися з обіймів нудної буденщини, зазнати всіх життєвих втіх… Хіба ж вона не молода, красива, освічена, розумна?
Але раптом вона скочила із стільця, пополотніла й кинулася до ліжка хворої. Та не ворушилася — річ не дивна, — але з першого погляду було помітно, що жовтий колір обличчя старої жінки змінився на мертвотно білий.
І їй здалося, що нерухоме досі тіло Кончі Коралес здригнулося й підозріло застигло.
Молода медсестра вже не раз бачила смерть. Вона схопила маленьке люстерко на столику поблизу і піднесла його до губ старої перуанки. Блискуча поверхня скла не потьмяніла. Жермен перехрестилася.
— Все кінчено, — прошепотіла вона без особливих емоцій, бо очікувала на фатальний кінець щоразу, коли їй довіряли нову хвору.
Вона зразу ж навела порядок у палаті, пересунула в куток етажерку з уже непотрібними флаконами, швидко заправила ліжко, натягнула покривало на тіло старенької й вирушила до мадемуазель Данієль.
Саме цієї миті годинник пробив за чверть сьому, і Данієль зайшла до свого кабінету. Тільки-но вона побачила медсестру, як зразу ж збагнула, що сталося.