Отакі трагічні події пережила Дельфіна Фаржо. І зараз вони, немов кадри кінострічки, пробігли в інспекторовій пам'яті. Коли Дельфіну Фаржо врятували від смерті, її, оскільки не мала ніяких статків, віддали до притулку. Що з нею було відтоді? Як вона опинилась у приватних покоях професора Поля Дропа і чому він потай ходив до неї? То була загадка, яку Жювові годі було розв'язати.
Поки Жюв міркував, Дельфіна Фаржо, вже не звертаючи на нього уваги, знову вмостилася перед дзеркалом і, сама собі всміхаючись, заходилася розчісуватись. Жюв дивився на неї з жалісливою цікавістю, не можучи не відзначити, яка вона гарна, зграбна й свіжа. Здавалося, ніби з нею відбулася чарівна переміна: ця жінка, яку Жюв пам'ятав просто гарненькою, тепер квітла вродою, променилася здоров'ям.
Давши раду зачісці, Дельфіна поволі підвелася з фотеля, в якому сиділа, і підійшла до канапи в кутку кімнати. Інспектор стежив за нею поглядом, а вона знову наспівувала ті рядки:
Урвавши спів, жінка схопила щось на канапі і притисла до себе з невимовною ніжністю. Жюв помітив, що то лялька, розкішна, розмальована лялька. Дельфіна колисала її, не зводячи з неї розчуленого погляду. І раптом підійшла до Жюва, всміхнено подивилася на нього і забелькотіла, мов мала дитина:
— Скажіть, добродію, а правда в мене гарна лялька? Зараз вона в блакитній сукні, та коли визирне сонечко і ми підемо гуляти, я їй одягну рожеву. — Вона повернула голову до наглядачки: — Фелісіте, адже візьмемо на прогулянку й мою донечку? — І знову з тихою радістю задивилася на ляльку. — Яка ж вона гарна!
Попри звичну стриманість, Жюв розхвилювався. Він звик до людських нещасть, але побачене було, певно, найстрашнішим з усіх нещасть. Яка ж ти слабка, людино! Досить удару долі, фізичного чи душевного потрясіння — і нема вже ні пам'яті, ні розуму, людина відразу стає нікчемною істотою, химерним, жалюгідним створінням. Жвава, розумна жінка обернулася на бідолашну двадцяти восьми- чи тридцятирічну істоту, яка зійшла на дитячий розум і яка зараз переймається лише тим, у яку сукню вбрати ляльку.
Сумовитим поглядом ще раз глянувши на божевільну, Жюв підійшов до Фелісіте. Та зрозуміла німе запитання інспектора.
— Вона зовсім не зла, бідолашна, навіть добра, лагідна. А от розуму геть не має.
— Професор Поль Дроп, мабуть, неабияк опікується нею? — спитав Жюв.
На обличчі Фелісіте відбилося збентеження.
— Пане, не варто про це говорити. — І злякано додала, ніби оце щойно спало на думку: — Але скажіть, як ви тут опинилися? Професор вимагає, щоб Дельфіна нікого не бачила, ні з ким не розмовляла. Так, мабуть, потрібно для лікування. Я не повинна була впускати вас.
— Саме професор, — збрехав Жюв, — і послав мене сюди. Вивів на потаємні сходи, що сполучають приміщення з його квартирою. Невже ви гадаєте, що я втрапив би сюди, якби мені не показали дорогу?
— Певно, що так, — погодилася стара медсестра. — Пан Поль Дроп таки справді пильнував, аби ніхто не дізнався про цей хід. Гадаю, цього не знала навіть його дружина. — Фелісіте пригадала перші слова Жюва, коли той щойно ввійшов у квартиру. — Тепер я розумію, чому ви запитували, де дитина… Адже ви мали на увазі цю бідолашку… І пан професор так її часто називає… І завжди наказує їй: «Дельфіно, дитинко моя, будь розумною, роби все, що тобі казатимуть». Бо, хоч вона й доросла жінка, з нею треба розмовляти як з дитиною.