— Зрозумійте, — переконував він, — що я захоплений нею, що я щиро люблю її, що я плекаю її образ і не уявляю без неї щастя. Окрім Дельфіни, я нікого в світі й не любив. А тепер уявіть мої муки, коли я бачу, що в цій, невимовно вродливій жінці, до якої я прагну всім серцем, дитячий розум! Чому воно так? Довго і безуспішно я намагався пояснити недугу Дельфіни Фаржо з суто наукового, медичного погляду. І дійшов висновку, що в її жилах тече нечиста, погана кров, зіпсута душевним збуренням, що від тієї крові мозок атрофувався. Якби замінити їй кров, оновити елементи кровообігу, очистити судини від отруйних часток, то вона знову стала б колишньою — розумною, чуйною і душевною жінкою, яка зрозуміє, що я кохаю її. І сама мене покохає… Знаєте, пане Жюв, Дельфіна в моєму житті — все.
Щойно випадає вільна часина, а ви знаєте, як я тяжко працюю, я приходжу до Дельфіни. Вночі піднімаюся до неї і, поки вона невинно спить, милуюся нею, мовчки молюся на неї. Отак жити поруч із нею, як я, без надії, віри й певності, що колись порятую її, найстрашніша мука.
Жюв навіть перейнявся співчуттям до хірурга.
— Смію сказати, добродію, — мовив він, — що щиро зичу вам успіху! — І, повагавшись хвилину, додав: — Тепер я розумію, як мало вас обходили вагання пані Дроп щодо розлучення.
Інспектор сказав це, але відразу й пошкодував. Бо професор Дроп здригнувся, обличчя йому перекривилось, а руки дрібно затремтіли.
— Амелі, — бурмотів він, — Амелі… Не згадуйте мені за цю жінку… Вона для мене ніщо; я не хочу й чути про неї, не хочу, щоб знову поставала в пам'яті. Всьому вже кінець. Господи, які жахливі видива! Добродію, мовчіть! Мовчіть!
Професор вибіг з кімнати, бо за стіною раптом почувся срібний голосок Дельфіни Фаржо.
— Іди сюди, друже мій, — казала вона. — Я йду гуляти з моєю лялькою й хочу, щоб і ти був з нами.
Поль Дроп, зрозумівши, що кличуть його, відразу побіг до неї.
Через годину, покинувши таємничі покої, де професор Поль Дроп тримав Дельфіну Фаржо, Жюв спускався бульваром Майо до міської брами. Інспектор замислився, чоло насупилось, обличчя спохмурніло. «Он він який, — міркував він, — той грандіозний задум, над яким працював Поль Дроп. Отакої! Та Дельфіна геть затуманила йому голову. Зрештою, воно й не дивно, бо жінка таки вродлива… Тепер зрозуміло все, що сталося… Поль Дроп забрав Дельфіну з притулку, привіз до себе, поселив поряд з дружиною, а та, бачачи, що іноді він ходить з чарівною жінкою, гадала, що то його коханка, як же інакше! Отже, Поль Дроп не винен, дитини він не викрадав. Хто ж тоді заховав малого Убера?»
Якийсь час Жюв ішов, не думаючи ні про що. Раптом обличчя його проясніло, і він, як завжди в складних випадках, пробурчав сам собі:
— Оскільки Поль Дроп дитини не викрадав, то злодій і тюремник дитини не хто інший, як рідний батько. Тобто суддя Себастян Перрон!
XXII
ФАТАЛЬНА ВТЕЧА
Минув мирний супокійний день. Ніхто в клініці й не здогадувався про незвичайну зустріч, що відбулася в покоях професора Поля Дропа.
Западав вечір, густішали сутінки, в клініці панувала тиша. Повечерявши, хворі гасили світло, й палати одна по одній мовби тонули в темряві. Медсестри ладналися хто додому на спочинок, а хто чергувати біля хворих довгу безсонну ніч.
Біля паркової брами, що виходила на глухий завулок навпроти авеню Мадрід, радилися двоє чоловіків. Вони пильнувалися, щоб їх не помітили, й перемовлялися пошепки.
— За півгодини, — казав один, — можна ввійти в будинок і побачити її.
— Мені мало побачити, — відповів другий. — Я хочу її забрати, вивезти звідси. А я боюсь, мені лячно, її чоловік — справжнє страховисько, у його руках нелюдська сила. Хто вмирає на операційному столі, вважається, вмирає своєю смертю. Він це знає і здатний на все… Не промине нагоди вбити її. Мене не одурять тією аварією, мовляв, її привезли сюди випадково. Я вирву її звідси будь-що, а коли вона буде в безпеці, тоді розберемося.
Чоловік, що так палко промовляв це, був Себастян Перрон, голова цивільного трибуналу, коханець Амелі й батько малого Убера! Співбесідником судді був Маріус, на нього він покладався як на себе.
Звісно, якби судовик здогадувався, що санітар Клод і його так званий товариш дитинства — одна й та сама особа, він би захвилювався, занепокоївся, став би не таким довірливим. Але в нього й гадки не було про таке.
Пополудні до Перрона в Палац правосуддя прийшов санітар Клод, ніби за дорученням Амелі. Вона, мовляв, прагне вирватися з чоловікової клініки, бо боїться гніву Поля Дропа, який уже знає, що Себастян Перрон був її коханцем. Амелі благала будь-що забрати її і запевняла, що їй краще й що зможе перенести дорогу.