Генеральний прокурор виступав хвилин десять, спершу коротко згадавши злочини, приписувані Фантомасовому синові, докладніше зупинився на тих, які напевне скоїв він. Після цього маститому правникові лишилося зовсім мало.
Кількома сміливими фразами нагадав суддям про їхній обов'язок, тобто бути суворими, але справедливими, не знати ні жалю, ні милосердя до затятих злочинців.
— Фантомасові, — виголошував він, — цьому страшному злочинцеві, що тероризує суспільство, досі вдавалося уникати вищої кари. Але ви вразите його, засудивши сина. Це найперша причина, чому ви повинні виявити безжальність. Крім того, панове, нагадую вам, що попри пом'якшувальні обставини в деяких злочинах, самі ті злочини годі виправдати. Адже вони засвідчують таку ницість, що, як не подивись, не применшують їхньої огидності й мерзенності. Гадаю, ваш суд, панове, буде суворим, але справедливим, якщо ви оголосите смертний вирок. За такі злочини суспільство може карати тільки смертю. Суспільство мусить покарати Фантомасового сина так само рішуче, як покарало б свого найлютішого ворога — самого Фантомаса!
Завдання стажера, що мав якось реагувати на цю промову, було вкрай важким. І молодий адвокат виступив не менш лаконічно, ніж генеральний прокурор. Що він, зрештою, міг сказати? Яке співчуття міг пробудити в присяжних, які, попри свою непроникність, усім виглядом показували, що не знатимуть жалю?
Спритний адвокат, звиклий до суду присяжних, певно, ризикнув би і, не торкаючись суті справи, спробував би залякати присяжних, розводячись про Фантомаса, доводячи їм, що таким вироком ті наражають себе на помсту. Страху б вистачило, аби виправдати злочини. І, мабуть, годилося б апелювати саме до страху. Проте молодий адвокат не наважився на це. Лише в кількох словах намагався ствердити, що князь Владімір — жертва страшної спадковості.
— Це Фантомасів син, — заявив він, — і якщо ви вважаєте його винним, то усвідомте, чи мала дитина такого батька якийсь вибір? Чи мала належне виховання? На злочинний шлях його вивів рідний батько!
Молодик говорив іще кілька хвилин і завершив промову розрахованою на ефект фразою, яка, щоправда, пролунала в залі досить лиховісно.
Обвинувачення не полишало жодних сумнівів щодо того, який буде вирок. І коли присяжні пішли до кімнати нарад, Жюв упевнено шепнув Фандору:
— Ну, чекати вже недовго. Думка присяжних ясна. Ладен забожитися, що через десять хвилин ми почуємо вирок.
Жюв потроху заспокоювався. Хід засідання не уривала ніяка несподіванка, нічого підозрілого він не помітив, хоч як придивлявся, ніщо не привертало його уваги.
Фандор, дивуючись його спокою, подумав: «Мабуть, він щось намислив… У нього з'явився якийсь задум, і він не хоче мені сказати». Фандор уже хотів запитати, та Жюв сам нахилився до нього.
— Послухай, Фандоре, — поцікавився він. — Ти звів запобіжник у своєму браунінгу?
Тієї саме миті, коли Жюв звертався до Фандора з цим дивним запитанням, за кілька кроків від них відбувалася моторошна драма, в яку важко навіть повірити.
Якби ж то Жюв і Фандор були на нараді присяжних, якби чули, про що там говорилося, то вони б не почувалися так спокійно, не перемовлялися б про неістотне.
До кімнати нарад присяжні входили неквапно й статечно. Чесні, розважливі люди, як воно й повинно бути. Вони уважно стежили за дебатами, вражені жорстокістю злочинів, і кожен, зрештою, вже мав свій вирок, попри будь-які пом'якшувальні обставини. Та й Фантомасове ім'я, часто згадуване на судовому засіданні, переконало їх, що треба бути суворими. Присяжні, може, й побоювалися помсти десь у майбутньому, та зараз були настроєні рішуче сповнити свій обов'язок. А він — це вони добре відчували — полягав у тому, щоб не мати жалю!
Ввійшовши до кімнати, присяжні посідали довкруж великого столу під зеленим сукном. А їхній голова Міньяс — Жюв і Фандор мали слушність — стояв, збираючися виголосити промову. Та його випередив один із присяжних, чесний мосяжник з апоплексичним обличчям. У нестримному пориві він заявив:
— Ми ж тут усі однієї думки, еге ж? Чоловік, якого ми судимо, — таки Фантомасів син і заслуговує не однієї, а цілої сотні смертей!
Присяжні схвально похилили голови. І тоді до них звернувся Міньяс. Він, піднісши руку, закликав до тиші. Потім холодно й виважено заговорив: