— Він повернувся, і його вже немає…
— Як то: повернувся — і вже немає?
Луї-Здоровило наблизився на крок до них. Одне плече виставлене вперед, руки в кишенях. Комісарові цей молодик здався (наскільки в темряві можна було розгледіти) статурним, нівроку гладким, навіть дещо брезклим.
— Він помер…
На цей раз Луї ступив майже впритул до Делькура.
— Це правда?! — гаркнув він.
Мегре вперше почув його голос. Він теж справляв враження якоїсь брезклості, був хрипкий, протяглий. Риси обличчя Луї і тепер не можна було розгледіти.
— Як тільки Жоріс повернувся, його отруїли. Тієї ж ночі…
І Делькур, виявляючи очевидну обережність, поквапився додати:
— Оце тут комісар з Парижа, якому доручено…
Він відчув полегшення. З самого початку ламав собі голову, як вчасно повідомити про це. Може, побоювався якоїсь необережності з боку команди «Сен-Мішеля»?
— Он як, пан із поліції…
Судно потроху піднімалося. Його капітан переступив релінґ, зіскочив на пірс і з деяким ваганням простягнув руку Мегре.
— Оце тобі!.. — промовив він, думаючи весь час про Жоріса.
І теж не міг приховати занепокоєння, ще відчутнішого, ніж у Делькура. Кремезна постать Луї похитувалася, голова схилена набік. Він прогарчав щось, чого комісар зовсім не зрозумів.
— Що він каже?
— Він лається на тутешньому діалекті: «Всім паскудствам паскудство!..»
— Як розуміти ваші слова? — спитав Мегре в колишнього каторжника.
Але той тільки пронизливо подивився комісарові в очі. Моряк підійшов ще ближче. Тепер можна було виразніше бачити його обличчя. Набрякле. Одна щока була більшою за другу, а може, здавалося так, бо Луї-Здоровило весь час тримав голову набік.
Обвітрена шкіра, великі банькаті очі.
— Ви були тут учора, — сказав йому комісар.
Шлюзування закінчилося. Ворота камери відчинились. Пароплав нечутно рушив по каналу, і Делькурові довелось побігти за ним, щоб спитати про тоннаж і порт приписки. З висоти капітанського містка йому крикнули:
— Дев'ятсот тонн!.. Руан…
Проте «Сан-Мішель» не виходив із камери шлюзу; всі, хто стояв на своїх місцях довкола шлюзу, відчували: діється щось незвичайне, і застигли, наставивши вуха, кожен у своїй ямі мороку.
Делькур ішов назад, занотовуючи в блокноті одержані відомості.
— Отже?!. — Мегре урвався терпець.
— Отже, чого вам? — знову гаркнув Луї. — Ви кажете, що я був тут учора. Я таки був…
Зрозуміти його було нелегко, бо він незвично ковтав слова, вичавлював їх крізь зуби, наче одночасно щось жував. А тут іще такий сильний місцевий акцент.
— Чого ви приходили?
— Побачитися з сестрою…
— А оскільки її не було вдома, ви залишили їй записку.
Мегре крадькома стежив за хазяїном шхуни, вдягненим так само, як і його матроси. В зовнішності шкіпера не було нічого незвичайного. Але скидався більше на заслуженого боцмана, ніж на шкіпера каботажного плавання.
— Ми стояли три дні у Фекамі на ремонті… Тоді Луї скористався нагодою навідатись до Жюлі! — втрутився він.
Відчувалося, що всі навколо пильно дослухаються. Не вгаваючи, голосила сирена, туман осідав росою, брук став від неї чорний і лискучий.
На палубі шхуни відкрився люк. Висунулась голова — розпатлане волосся, скуйовджена борода.
— То що тепер?.. Отак і стоятимемо?..
— Помовч, Селестене! — гримнув хазяїн.
Делькур тупцював на місці, щоб зігрітися, а може, й просто з непевності, бо не знав, постояти ще тут чи піти геть.
— Що навело вас на думку, Луї, буцім Жорісові загрожує небезпека?
Той знизав плечима:
— Еге!.. Як подумаєш, що йому вже проломлено голову… Нехитра штука здогадатися.
Він говорив так, що інколи не завадило б мати поблизу перекладача, настільки важко було зрозуміти слова, перемішані в невиразному буркотінні.
Взаємна ніяковість і якийсь глухий неспокій пронизували, здавалось, навіть повітря. Луї глянув у бік будинку Жоріса, але там годі було щось побачити, бодай темний обрис.
— Як Жюлі? Вона там?
— Там… Підете її провідати?
Луї, заперечуючи, по-ведмежому мотнув головою.
— Чому?
— Знаю, плаче.
Навіть ці два слова нелегко було зрозуміти, так невиразно він вимовив їх. Вимовив з огидою чоловіка, який не зносить жіночих сліз.
Вони всі стояли огорнуті туманом, що дедалі густішав, поглинаючи контури постатей. Делькур відчув потребу втрутитися:
— Варто б піти хильнути чогось…
Один з робітників озвався з мороку, попереджаючи:
— Вони тільки-но зачинили закусочну!
Тоді капітан «Сен-Мішеля» запросив: